Для євреїв, за висновком Генріха Гайне, хрещення стало «вхідним квитком до Європи». Але це було в 1825 році, коли ціна перепустки до сучасного світу полягала у відмові від гнітючої спадщини єврейської відмінності та відокремленості. Сьогодні ціна пропуску до Європи змінилася. За іронією долі, яку Гайне з його пророчими натяками на «дикі темні часи, що насуваються на нас» оцінив би краще за всіх, ті, хто на світанку ХХІ століття стануть повноцінними європейцями, спершу мають прийняти нову і набагато гнітючішу спадщину. Сьогодні доречне визначення Європи — це не хрещення, а винищення.
Визнання Голокосту — наш сьогоднішній вхідний квиток до Європи. У 2004 році польський президент Квасневський, намагаючись перегорнути болісну сторінку минулого своєї країни та поставити Польщу поряд з її партнерами в ЄС, офіційно визнав страждання, яких зазнали польські євреї під час війни, зокрема те, що вони були жертвами рук і поляків також. Наступного року навіть у Румунії президент Ілієску наприкінці свого терміну заради прагнення його країни вступити в ЄС був змушений визнати те, що він і його коло довго та завзято заперечували: Румунія також відіграла свою роль у знищенні європейських євреїв…
Безперечно, для повної участі в європейській сім’ї є й інші критерії. Те, що Туреччина і далі відмовляється визнати «геноцид» її вірменського населення в 1915 році, буде перешкодою для її заявки на членство в ЄС, так само як і Сербія продовжуватиме нидіти біля європейських дверей доти, доки її політичний клас не візьме на себе відповідальність за масові вбивства та інші злочини Югославських воєн. Але причина, чому подібні злочини мають таку політичну вагу і чому «Європа» взяла на себе відповідальність нагляду за тим, щоб на них звертали увагу, а також причина визначати «європейців» як людей, які справді на них зважають, полягає в тому, що вони є конкретними проявами головного злочину (у цьому разі до та після того, як він стався) — спроби однієї групи європейців винищити кожного члена іншої групи європейців тут, на європейській землі, на пам’яті сучасників.
Гітлерівське «остаточне вирішення єврейського питання» в Європі — це не тільки основа післявоєнної міжнародної юриспруденції: «геноциду» чи «злочинів проти людяності». Воно також визначає моральну (та в деяких європейських країнах правову) позицію тих, хто про нього висловлюється. Заперечувати чи применшувати Шоа — Голокост — означає поставити себе поза межами цивілізованого публічного дискурсу. Ось чому мейнстримні політики, як можуть, уникають компанії демагогів на кшталт Жана-Марі Ле Пена. Сьогодні Голокост — це значно більше, ніж просто ще один беззаперечний факт минулого, на яке європейці більше не можуть не зважати, навіть якщо хочуть. Тимчасом як Європа готується залишити Другу світову війну в минулому — відкриваючи останні меморіали, вшановуючи останніх учасників і постраждалих, які ще живі — відновлена пам’ять про мертвих євреїв Європи стала власне визначенням і гарантією поверненої людяності континенту. Так було не завжди.
Те, що сталося з європейськими євреями, ніколи не було таємницею. Те, що близько 6 мільйонів із них були вбиті впродовж Другої світової війни, уже через кілька місяців після її закінчення стало відомим фактом. За жменькою тих, хто вижив, — чи то в таборах для переміщених осіб, чи у своїх країнах — можна було опосередковано вирахувати кількість загиблих. Зі 126 тисяч вивезених з Австрії євреїв повернулися 4500. У Нідерландах, де до війни проживало 140 тисяч євреїв, депортовано було 110 тисяч, а повернулося — менш ніж 5 тисяч. У Франції із 76 тисяч євреїв (більшість із яких народилися за кордоном), депортованих у 1940‒1944 роках, вижило менше 3%. У східніших країнах цифри були ще жахливіші: з довоєнного єврейського населення Польщі, яке становило понад 3 мільйони, було винищено аж 97,5%. У самій Німеччині в травні 1945 року із 600 тисяч німецьких євреїв залишилося тільки 21 450 осіб.
вернуться
637
Саул Фрідлендер (1932) — історик, спеціалізується на вивченні Голокосту. Лауреат Пулітцерівської премії 2008 року за книжку «Роки винищення: нацистська Німеччина та євреї, 1939‒1945». — Прим. наук. ред.
