Після війни. Історія Європи від 1945 року

Через майже три роки автори редакційної статті в Le Monde від 11 січня 1948 року під заголовком «Ті, хто вижив у таборах смерті» спромоглися зворушливо розповісти про «280 тисяч депортованих, з яких вижило 25 тисяч», ані разу не вживши слово «єврей». Відповідно до закону, ухваленого в 1948 році, термін «депортований» можна було застосовувати лише до французьких громадян чи мешканців, яких депортували з політичних причин або через опір окупанту. Закон ніяк не розрізняв їх за тим, до якого табору їх відсилали та що з ними відбувалося після прибуття. Отож єврейські діти, яких замкнули в поїздах та відправили до Аушвіцу на смерть у газових камерах, в офіційних документах були записані як «політичні депортовані». За жорстокою, хай і випадковою іронією, цих дітей, багато з яких були синами та дочками євреїв, народжених за кордоном, і яких силоміць розлучили з їхніми батьками французькі жандарми, вшановували в документах і на пам’ятних табличках як «загиблих за Францію»[640].

У Бельгії католицькі партії в першому післявоєнному парламенті виступили проти ідеї будь-якої грошової компенсації для «євреїв, яких заарештували лише на расистському ґрунті»: більшість із них, як натякалося, очевидно, торгували на чорному ринку. Насправді у виключенні євреїв з будь-яких програм післявоєнної допомоги Бельгія зайшла ще далі. Оскільки 95% депортованих з Бельгії євреїв були іноземними громадянами або не мали громадянства, згідно з післявоєнним законодавством євреї, які вижили й опинилися в Бельгії після війни, не могли претендувати на жодну державну допомогу — якщо тільки вони також не брали участі в організованих рухах Опору. У жовтні 1944 року бельгійська влада автоматично приписувала національність «німець» кожному єврею чи єврейці, які залишалися в Бельгії і не могли довести своє бельгійське громадянство. Теоретично це скасовувало всі «расові» розподіли воєнного часу, але водночас фактично перетворювало вцілілих євреїв на ворожих чужинців, яких можна було затримати, а їхнє майно — конфіскувати (і не повертати до січня 1947 року). Такі постанови мали додаткову перевагу в тому, що визначали цих євреїв для подальшого повернення до Німеччини, де нацистське переслідування їм більше не загрожувало.