Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Так, що ж там ви мелете, панове, по–перше — про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба…
11. Маємо те, що маємо
Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, — призвели до загальної недовіри народу до влади. Бо збереглася не лише совєцька влада з її вирішальними й характерними рисами: надексплуататорським підходом до трудящіх із отими декоративними угодовськими профспілками, символічним соціальним захистом тощо. Але ретельно зберігли й такі дрібноти, як оті «герої», «пісьма трудящіхся», всім насточортіли «субботнікі» та навіть «ученія по ГО» (гражданская оборона, в народі скорочено «гроб»). Включно (це ж тільки подумати!) — з тими ж самими пам’ятними датами. Не кажучи вже про свободу слова, права людини, або навіть звичайне культурне відродження. Не заробила влада популярності й за кордоном.
В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН- УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, ІІ Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.
За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.
Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте “маємо те, що маємо”; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.
Після “распада СССР” хоч і заініційованого представниками всього 3–х із колишніх 15–ти “рєспублік СССР” (не завадило би, певно, попитатися й інших) — силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?
Але, стара партійна номенклатура — правлячий клас СССР- і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі “Рафікі” –так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією “пєрєстройкі і гласності”, що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.
Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: “Коллєктів? – ето ми уже проходілі…” Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там “колективів” не було, — була сама видимість. Так совєцька демагогія дозволяє зберігати совєцьке нікчемство й у пост–совєцькі часи.