Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Пітер Нессер каже, що треба сильніше натиснути на райони ННП, — і ми натискаємо. Тиснемо силами більшими, ніж є у Шоти Шерифа без підтримки Бантин-Бентона і Дишреґа. Тоді прем’єр-міністр виступає з ідеєю, щоб люди для захисту своїх будинків та вулиць наймали приватну охорону. На це в телевізорі з’являються люди на зразок Пітера Нессера і кажуть: «Ямайці, для характеристики таких заходів ми маємо всього два слова: тонтон-макути. Ви це розумієте?» Потім мені телефонує Нессер і зачитує якусь статтю з американської газети «Волл-стрит джорнел»:
— «Ямайка не стає комуністичною. Вона всього-на-всього стає банановою». Ха-ха-ха! Чо’ не смієшся? Це ж смішно, триндець як смішно!
Потім настає двадцять четверте січня. Сімнадцятеро людей гине від отруєного борошна.
Десяте лютого. На справу виходять Джосі, Доктор Лав і Тоні Паваротті. У Джонстауні та Тренчтауні один за одним гримлять вибухи. Того ж місяця «Венг-Ґенг» зчиняє стрілянину на дискотеці в Дуейні-парку[229], де вбиває п’ятьох, восьмеро поранено.
Березень. Не пам’ятаю вже, якого дня. Поліція помічає білий «Датсун» Джосі та слідує за ним до самого Копенгагену. Тут вона вимагає, щоб водій вийшов, бо автомобіль конфісковується. На допомогу Джосі кидається майже весь Копенгаген: хто з каменем, хто з палицею, хто з пляшкою, хтось іще з чимось. І фараонів мало не забили до смерті, як ту шльондру з Біблії. Я пам’ятаю дві речі. Рятувати фараонів приїхав сам глава партії. А друга: Джосі того дня став майже народним героєм.
Милі порядні люди, і все-таки я від вас дещо утаюю. Ви, мабуть, думаєте, що кров мені остогидла після того, як я вбив того старшокласника? Можливо, так, але тільки частково. І те, що я перестав користуватися своєю волиною, ще не означає, що я проти того, щоб свою став частіше використовувати Джосі або навіть Тоні Паваротті, який куль даремно не випускає ніколи. Але цей Кубинець, цей клятий Доктор Лав...
Дев’ятнадцяте травня. Цієї дати мені не забути. Вони з Джосі Вейлзом вирушають до багатоквартирного будинку на Орандж-лейні й все там винюхують, як щури. Але цього разу беруть із собою й мене. Може, для того, аби я щось побачив, — і не тільки вибух. Зі спорядження в Кубинця при собі лише шматок якоїсь білої замазки і моток дроту. У дворі він відшукує газовий балон і приліплює ту замазку до нього. Замазка схожа на жуйку, і мені спало на думку, що це якісь дитячі пустощі, і подивувало те, як радіє Джосі Вейлз — аж підплигує, мов школярка зі стрибалкою, — але тут Кубинець каже йому: «Підривай, а ми — в укриття». Потім він прикріплює до замазки дві жили дроту, а його решту розмотує аж за паркан.
Від вибуху в будинку цілком завалюється стіна, а те, що встояло, спалахує від газу У Джосі напоготові волина, щоб застрелити кожного, хто спробує втекти, а заодно й пожежників, якщо ті намагатимуться рятувати погорільців. Гримнуло так, що я мимоволі зірвався — і гайнув звідти. Як би після цього дехто не став сприймати мене за боягуза...
За травень, червень і липень місту, братикам і сестричкам довелося знести багато скорботи. Війна у нашому Вавилоні перекинулася на Спеніш-Таун. Поліція дізналася про таємницю, яка оберігалася так, що навіть я тільки тепер розповідаю про неї вперше. У нас в Копенгагені була своя лікарня. Працювала протягом кількох років. ННП про неї не знала. Не знав і Шота Шериф; він просто вважав, що народ у Копенгагені такий міцний, що аж нездоланний. Правду кажучи, лікарня наша забезпечувалася краще, ніж клініка для багатіїв у Моні. Не знаю, хто її здав, нашу лікарню, але фараонам стало відомо про неї в червні. Вони й не підозрювали, що рани там лікують краще, ніж будь-де на Ямайці. Я досі так і не дізнався, хто зрадив цю таємницю, але йому краще сподіватися, що я відшукаю його раніше, ніж Джосі Вейлз. Я хоча б дам тому Юді шість годин фори на те, щоб утекти. На своїх двох. Але дечого я не знаю доти, доки мені не повідомляють про це кляті газети.
У червні, вперше за довгий час, до нас прямо нізвідки вдерлася поліція — і потягла всіх у тюрму. До дверей на стукіт підійшла моя жінка, але двері вже висадили, а жінку лупонули кийком по обличчю. Я збирався сказати: «Хто це зробив, до завтра не доживе», — та це тільки дало б їм привід відкрити вогонь: вони по ньому за роки зголодніли. Я тільки чув, як двері злітали з петель, а моя жінка кричала. Я вискочив з ванної і тут побачив, що в мене ціляться п’ятнадцять автоматів. «Кожне дуло тут голодує за бандитом, тож дай нам тільки привід, вилупку», — мовив один. І це були солдати, а не фараони!
Солдати — в коричнево-плямистій уніформі з багатьма кишеньками, в чорних блискучих чоботах. І ці солдати поводяться не так, начебто ми — злочинці, а вони — охоронці закону; вони поводяться так, наче йде війна, а ми — вороги. Вони густо прочісують усі будівлі та двори, заходять навіть до клубу. Причина одна: приблизно в той же час, коли вони натрапляють у Копенгагені на лікарню, в Ремі вони знаходять ще й дві камери, які слугували за в’язницю. Стрільці з Реми (які звітують переді мною) були викрали з Восьми Провулків двох олухів і тримали їх там дев’ять годин, час від часу б’ючи. І от солдати налітають на нас, витягають з будинків — хтось із наших ще в самих трусах, інші взагалі обмотані тільки рушником. Особисто я проти камер у Ремі не заперечую: є де вчити розуму молодняк із ННП. Знову ж, зрозумійте мене правильно: у цій країні Джа мені не треба ніяких «ізмів» і «азмів», особливо комунізму. Не хочу ні соціалізму, ні комунізму, ні трибалізму — не хочу нічого, де верховодить ННП. Але біда в тому, що про ці плани поліції — гукнути собі в поміч армійців — ми нічогісінько не знали.
Далі фараони тягнуть нас до буцегарні й замикають на три доби — часу досить, щоб засмердіти і засрати всю камеру згори донизу. У приміщенні всього одне віконце; я сиджу біля нього і не кажу ні слова. Ні Джосі, ні Віперу, нікому. А поки нас тримають у тюрмі, в Садах Елізіуму вибухають дві бомби.
Доктор Лав. Більше нікому.
Алекс Пірс
обто це і є суть? Що Співак може бути причетним до афери з перегонами в «Кайманас-парку»? Була в них така подія кілька місяців тому. У ямайців є приказка про те, що коли гівно не пливе в певний бік, то правду слід шукати десь поблизу. «Не все тут щира правда, але приблизно так». Я ні секунди не вірив, що Співак міг брати участь у якихось аферах, — це просто безумство. Але при цьому я впевнений, що хтось обачно збирає лайно деінде — і підкидає йому за огорожу, щоб смерділо. Як повідомило моє джерело, якось в обідню пору, тижнів зо два тому, Співак повернувся з Форт-Кларенс-Бічу, — а це вже само по собі не в’яжеться докупи, бо навіть я, білий і втілення Вавилона, знаю, що вранці він як годинник навідується на Бафф-Бей. І схоже, мало хто знав про ту його «прогулянку» у Форт-Кларенс, що теж цікаво. Туди він вирушив із людьми, які приїхали за ним; місцеві впізнали з них лише одного. А години через три він повернувся такий розлючений, що до кінця дня обличчя в нього було аж червоне.
Аїша пішла з годину тому. Я у своєму номері, все ще в ліжку, роздивляюся свій живіт. Увесь цей довбаний приїзд сюди — повний капець. Навіть не знаю, що я тут роблю. Ну, тобто знаю, але... Здаюся собі папараці з газетки «Нешнл інкваєр»[230], що полює на скандальне інтерв’ю чергового Деніела Еллсберґа[231]. Тільки я, мабуть, ще гірший: нікчемне бидло, що титрує фотки натурального мудили всього з однією гітової піснею, яку той все ніяк не здрочить у студії. Така робота — повна лажа... Однак, напевно, час перестати витріщатися на свій живіт — і зосередитись. До того ж відчувати до себе жалість — це сімдесят п’ятий рік. Щось назріває, я це нутром чую. Може, щось у музиці, хтозна. Я досі в ліжку, пропахлому парфумами Аїші, дивлюся на сонце, що пробивається у вікно, аж раптом несподівано дзвонить телефон.
229
Дуейні-парк — район у Кінгстоні.
230
«Нешнл інкваєр» (National Enquirer) — американське щотижневе видання, що спеціалізується на публікації сенсаційних новин для невибагливого читача.
231
Деніел Еллсберґ — колишній американський військовий аналітик, який 1971 року передав пресі таємний збірник «Документи Пентагону».