Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

дощ добре попивати чай, сидіти біля вікна в теплому та сухому і дивитися на струмені води, що летять із даху. Оце і я так собі сидів, чухав голову, на якій після одеських пригод вже встигло відрости волосся, думав про те, що дощ пішов дуже вчасно для врожаю. Воно ж хліборобство таке заняття, наче гра в карти. Прийшла потрібна карта — і виграв ти, а не прийшла — програв. Морози, засухи, відлиги, коли не треба, дощі зайві — все це може так вдарити, що зі збитків не вилізеш, що там уже про прибуток балакати. І тут краще йти не в ногу. Бо воно ж як: коли у всіх врожай, ціна так падає, що ледь не задарма віддаєш, а коли неврожай, то ціни приємні, тільки продавати немає чого. Складна справа сільське господарство, недарма паничі його не люблять і цураються. Ну, а нам, людям простим, яке ще заняття, як не землі кланятися та просити в неї копійчину собі на життя?

Ото думаю про те, дивлюся, як у садку аж калюжі стоять, така сила води випала. Коли чую, що загавкали песики мої. Чужого відчули? Тільки в такий дощ який чужий тут буде? Дивно аж. Коли чую, у ворота стукають.

— Іване Карповичу, прийшов хтось, — повідомляє Уляна Гаврилівна, яка не тільки пам’ять чудову має, ще і слух у неї такий, що миші по горищу бігають, а вона може сказати, скільки їх.

— Ага, зараз, — надягнув плащ та чоботи, вийшов із хати. У дворі аж потічок цілий. І знов у ворота стукають. — Хто там?

— Іване Карповичу, це я! — по голосу впізнаю графа Маєвського. Він узагалі-то Осика-Маєвський, але першої частини прізвища соромиться, бо вважає мужицьким. То просить, щоб звали тільки Маєвським. — Відчиніть! — кричить, бідний, наче потопає. У такий дощ і втопитися можна Страшне ллє. І головне ж, що зранку почалося і чим далі, тим сильніше. Тобто граф не злякався такої погоди, поїхавши до мене. Якась важлива справа мусить бути. Відчинив хвіртку, таке ллє, що й не видно нічого, — вмить вода очі заливає.

— Доброго дня, графе, що сталося? — я аж захвилювався, бо граф намок до нитки, тремтів, наче щеня на морозі, був весь забрьоханий багнюкою аж до самої бороди. Тією бородою він дуже пишався, а зараз наче кусень багна до підборіддя приклеївся.

— Поїхали зі мною, Іване Карповичу! Термінова справа у Сумах! Швидше! — граф завжди був людиною гарячкуватою, і тут навіть дощ його не вихолодив.

— А на чому ви приїхали?

— На бричці. Але залишив її, бо дорога розмокла, не проїду! Побігли, Іване Карповичу!

— Нікуди не побіжу, поки не розповісте мені, що за справа.

— Не може чекати!

— Може. До того ж, самовар поспів. Чаю гарячого бажаєте? Треба вам перевдягнутися, бо ж застудитеся ще, зляжете на тиждень, кому це потрібно? Ходімо! — сказав я строго.

— Але... — почав було пручатися граф, та я знав, як його переконати.

— Чашку чаю з медом та наливкою, а я поки одягнуся. Заходьте!

Маєвський був людиною відкритою до спокус, до того ж змерз і заморився, то махнув рукою і пішов за мною. На чоботях його висіли величезні шматки багнюки.

— Ось тут почнеться, — показав я, а сам попросив Уляну Гаврилівну щось нашвидкуруч приготувати.

— Я не буду їсти! Ми дуже поспішаємо! — спробував було протестувати граф, але коли я згадав про млинці з гречкою та лівером, які моя куховарка робила особливо добре, то Маєвський здався і погодився трохи почекати. Уляна Гаврилівна забрала мокрий та брудний одяг графа, а я дав йому теплу ковдру, в яку він охоче закутався.

— Оце поїмо і поїдемо! Справа не чекає! — наполягав він, а я дістав заради шановного гостя пляшечку портвейну, яку на Великдень прислав мені Володимир Боротянський, сусідський панич, що мав причини бути мені вдячним.

— Давайте, щоб зігрітися, — я підняв маленьку чарочку і зробив ковток. Портвейн — напій приємний та делікатний, з ним краще не поспішати, а потроху ото плямкати. — Ось, спробуйте копченого м’яса.

— Яка смакота! Ох і вмієте ви жити, Іване Карповичу!

— Та не скаржуся, Климентію Євграфовичу. Дякувати Богові, живу непогано. Давайте ще, — наливаю портвейну. Випили, бачу, угріватися почали граф, рум’янець на щоках запалився, очі зробилися солові. Їдять Маєвський копчене м’ясце та аж муркочуть від задоволення.

— Ох, як же добре, Іване Карповичу! З дощу того клятого, мокрого та марудного пекла, ось у такий теплий та ситий рай потрапити!

— Та це ще не рай, бо ж млинці Уляна Гаврилівна тільки затіяла. А що за справа у вас була? — питаю, бо дивлюся, що граф уже очима кліпати почали, того й дивися, засне.

— Справа? Справа! Господи! — як підхопиться Маєвський, стіл ледь не перекинув, кинувся бігти, а ковдра з нього впала, ноги заплутала, і гепнувся він. Ото у паничів часто так буває, що через надлишкову мрійність голова з тілом не дуже товаришує. Підхопився, в одному спідньому, очі палають. — Справа! У нас справа! Їхати треба, Іване Карповичу! Просто зараз! Терміново! Я ж до вас посланий, щоб якомога швидше привезти до Сум! А я тут сиджу! Швидше! Їдемо!

— Навіщо їхати? — дивуюся я.

— Щоб ви допомогли розплутати зухвалий злочин!

— Господи, та в Сумах поліції вистачає.

— Поліція той злочин допустила, і на неї надії немає!

— Але звідки у Сумах про мене знають? Одна справа — Ромни, тут я людина відома, а Суми ж далеко, — сумніваюся я.

— Я розповів! Що ви надзвичайна людина, з небувалим досвідом, що завгодно знайдете і розплутаєте! — хвалиться Маєвський. Оце він уміє, хвалитися.

— Графе, ну хто вас за язика тягнув?

— Іване Карповичу, треба допомогти людям! Дуже треба! Така ганьба трапилася! Сором на всю імперію!

— То сядьте і розкажіть нарешті, що ж у тих Сумах коїться! Давайте ще по чарці перед там!

Я сподівався, що портвейн трохи Маєвського заспокоїть. Десь так і відбулося. Випив, сів, видихнув.