Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Іване Карповичу, ви про Ксенію Пяльцеву чули?
— Дивне запитання! Звісно, що чув, її ж уся імперія слухає! — дивуюся я, бо ж Ксенія Пяльцева — зірка російської сцени, її голос із кожного грамофона лунає, а щасливі жителі столиці та великих міст мають можливість слухати і на концертах.
— Так ось, Ксенію Пяльцеву запросили до Сум. Це важко було, але місцевий цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко допоміг із гонораром і винайняв спеціальний вагон, у якому зірка їхала з Москви. З’єднаний банк узяв на себе страхування поїздки. Місцевий театр виявився замалим для виступу, то його вирішили проводити в актовій залі кадетського корпусу. Квитки розкупили за день! Із сусідніх повітів публіка з’їхалася, бо коли ще ж буде можливість саму Ксенію Пяльцеву послухати! Всі в очікуванні і хвилюванні, а тут таке!
— Та що ж таке? Кажіть уже! — не люблю я, коли ото тягнуть. Потім помічаю задоволену посмішку графа і розумію, що помилився. Він з тих, хто, коли побачить твою зацікавленість, буде викручувати якомога довше, аби тільки не розказувати й увагу на собі тримати.
— У зірки, у самої неперевершеної Ксенії Пальцевої, найкращої співачки імперії, улюблениці Петербурга та... — Маєвський збирається говорити довго і не у справі, щоб тільки помучити мою цікавість, але цієї миті я позіхаю.
— Може, ще портвейну? — питаю байдуже. Граф здивовано на мене дивиться.
— Іване Карповичу, вам що, нецікаво?
— Ні. Де я, а де Суми, — розводжу руками і бачу, що Маєвський страшенно розчарований. Оце так з ним і треба Бо ж ціни не складе тому, про що хоче розповісти.
— Іване Карповичу, та ви що! Це ж гучна справа! Вся імперія скоро на вухах стоятиме! Та вже стоїть!
— А що мені імперія? Мене врожай хвилює. Бачите, які дощі, аби хліб не попадав.
— Та який хліб, яка земелька? Про що ви таке балакаєте, коли у Ксенії Пальцевої в Сумах діамант украли! — аж кричить Маєвський. Так би він ще довго ходив навколо, а то ж нарешті сказав усе.
— Діамант? Ну, новий їй куплять, — розводжу руками, а самому вже цікаво. Це, може, в Петербурзі щотижня діаманти викрадають, а в нас і самих діамантів катма. А тут у самої Ксенії Пяльцевої!
— Та ви що! Який новий, це ж не просто діамант, а знаменита «Зірка Сходу»! Двадцять чотири карати! Подарована Пальцевій самим Великим князем Михайлом Олександровичем! Ви уявляєте?
— Не уявляю. Одна справа гроші вкрасти чи золото, яке продати легко. Але ось такий камінь — хто його купить, коли вся поліція імперії за ним полюватиме?
— Але викрали, викрали! Причому найзагадковішим чином!
— Це ще як?
— А так, що пані Ксенія виступала у великій залі Сумського кадетського корпусу. Її імпресаріо, пан Пфальц, заздалегідь попросив виділити окрему кімнату для зберігання цінностей співачки. Потім особисто оглянув її. Кімната на другому поверсі, з одними дверима і двома вікнами, узятими у ґрати. Двері зачинялися на замок, а біля них ще поставили двох озброєних револьверами кадетів з випускного курсу. Пані Ксенія мусила одягти нове вбрання і діамант у перерві між відділеннями. Але коли прийшла до кімнати після першого акту, то діаманта вже не було! — аж кричить граф і лякає Уляну Гаврилівну, яка несе млинці.
— Тихіше, тихіше, — заспокоюю я графа — Ось, пригощайтеся. Ось сметанка з хріном, вмочайте.
— Та яке там пригощайтеся! Їдьмо! Іване Карповичу, це надзвичайно терміново! — знову заходилися граф.
— Вам потрібно вигрітися, і щоб одяг висохнув. А то ще застудитеся і захворієте.
— Кожна хвилина важлива, Іване Карповичу!
— Я розумію. Але ви тільки скуштуйте! — кажу і ламаю млинець навпіл. А він соковитий, наче райський плід, з лівером та гречкою, так духмяніє, Що тільки з кам’яним серцем людина слинку не ковтне. Ось і граф хотів щось сказати, а потім понюхав, ухопив запах і все, на гачку Маєвський. Узяв млинець, уп’явся у нього, наче хижак у дичину, і давай жувати та прицмокувати. Поки три млинці не з’їв, не зупинився. А млинці ж Уляна Гаврилівна смажить на сковорідці розміром з кришку великої діжки, то й виходять дебелі. А смачні! Я коли служив у Києві, то більше на пиріжках жив. Але в Києві які пиріжки — бозна з чого зліплені, такі, що поки їси, ще нічого, а потім печія, шлунок бурчить, післясмак наче з помийниці. А от в Уляни Гаврилівни млинці такі, що їси — рай, поїв — ще краще. Дивлюся, зовсім граф розм’як. Я йому ще портвейну чарочку, потім ще парочку млинців, з’їли їх Климентій Євграфович і заснули, наче маля біля цицьки. Сплять, губами плямкають, усміхаються, бо ж від млинців Уляни Гаврилівни сни сняться приємні та добрі.
Я подушку під голову графу підмостив, ковдру поправив, сам ще млинець з’їв і пішов надвір. Там дощ лупив і далі. То одягнув плащ і почовпав багнюкою до шосе. Дорога від хутора вся геть розмокла, перетворившись на болото, яким і пішій людині важко було пройти, не кажучи вже про те, щоб візком проїхати. То бричку графа довелося залишити там, де вона була, а ось коня я забрав, щоб не мокла дарма тварина Привів на хутір, поставив у сарай до Чалого, засипав вівса Коли зайшов до хати, Маєвський і далі солодко спав. Однак сидячи спати шкідливо, бо тіло терпне, то я обережно переніс графа на диван, а сам пішов до кабінету, де ще трошки попрацював над записами минулих справ. А потім вже і сам улігся.
Вранці прокинувся від криків Маєвського.
— Що я наробив! Що я наробив! — він верещав у такому відчаї, наче вбив когось.
— Що сталося, Климентію Євграфовичу? — визирнув я зі спальні.
— Іване Карповичу! Так як же так? Я ж мусив до міста повертатися, а ви мене ночувати залишили! Термінова ж справа! Нас чекають!
— От зараз і поїдемо. Бачите, погода яка файна, — я визирнув у вікно, там було сонячно і свіжо. — Тільки поснідаємо.
— Яке там снідати, їдьмо! — переймався Маєвський.
— Не можна в дорогу голодним, — запевнила Уляна Гаврилівна, яка вже на кухні щось готувала.
— Іване Карповичу, ви ж мене без ножа ріжете! Давайте швидше!
— Климентію Євграфовичу, нехай трохи дорога підсохне. Краще зараз почекати, аніж потім у багнюці борсатися, — переконував я графа, але той і слухати не хотів, поривався аж пішки бігти. Довелося просити Уляну Гаврилівну, щоби зробила нам у дорогу сидір. З ним ми й пішли до шосе, прихопивши графового коня. Поки дійшли, то досить забрьохалися, Маєвський двічі падав на слизькій багнюці. Але як коня запрягли і виїхали на кам’яну дорогу, то вже значно легше пішло. Та граф усе хвилювався.
— Швидше, швидше, Іване Карповичу!
— А ви поки розказуйте, що ж сталося, щоб час дарма не гаяти.
— Та що розповідати! Діамант зник із кімнати, яка охоронялася! Два кадети з револьверами стояли під дверима, але пояснити, де подівся діамант, не змогли. Загадкова справа!
— Та поки нічого загадкового.
— Чому?
— Тому що коли двоє охороняють діамант, і той зникає, то треба добре потрусити охоронців.
— Та це ж найкращі кадети, обидва з хороших родин, вони б не наважилися на викрадення!
— Ну, по-перше, диявол будь-кого може звабити. По-друге, не обов’язково, щоб саме вони. Наприклад, один відійшов у туалет, а іншого забалакала якась знайома. Двері залишилися без нагляду на кілька хвилин — і все.
— Охоронці кажуть, що не відходили від дверей навіть на секунду! — переконує мене Маєвський.
— Невже їм не було цікаво послухати виступ самої Пальцевої?
— Звісно, що цікаво. Але це було доручення начальника корпусу полковника Шатрова, який особисто відібрав найкращих кадетів! До того ж, у перерві їх мали змінити, і вони б послухали другу частину концерту!
— До них точно ніхто не підходив, не балакав, не відволікав?
— Ніхто! Так вони кажуть! Коридор був порожній, бо ж усі були в залі. Там зібралося стільки народу! Стільці у проходах доставляти довелося, і то дехто стояв. Але це варто того було, щоб почути пречудову Ксенію Пяльцеву! Вона прекрасна на платівках, але наживо! Це взагалі щось! Її романси витискають сльозу і водночас створюють відчуття щастя, наче в раю побував! — Маєвський починає розповідати про таланти Пяльцевої, а я думаю про справу.