Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Ці пси прибули сюди вчора.
Випари екскрементів розпливаються в повітрі та приваблюють зграї мух, які набридливо дзижчать.
Раптом я підстрибую на місці від дивного звуку. Його причиною став пес, який пукнув уві сні, на що спершу відреагували мої органи слуху, а потім, на жаль, і нюху. Тварина з висячими щоками видає ланцюжок коротких пуків меншої звукової та ароматичної потужності.
У мене знову з’являється нестримне бажання сміятися. Піфагор одразу ж передбачає небезпеку та одним рухом штовхає мне в кут.
— Негайно припини! Нас помітять через тебе!
Єдиний ефект від цієї заборони — мені ще дужче хочеться сміятись. Однак я стримуюся.
— Та що зі мною таке? Я ж кицька, ми не вміємо сміятись! — трохи винувато кажу я.
— Ми вміємо сміятися, просто не робимо цього, бо звикли все сприймати серйозно. Але твоє нове вміння доводить, що тепер ти незвичайна кішка.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що в тобі з'являється дедалі більше людського.
Це правда. Я пишаюся своїми людськими якостями, тому не пригнічую чи майже не пригнічую їх. На щастя, мій сміх крізь зуби нікого не розбудив. Думаю, в собак міцніший сон, ніж у котів.
Здоровила навколо нас сплять. Наша внутрішня напруга спадає, ми йдемо собачим селом і спокійно балакаємо.
— Розкажеш мені історію собак?
— Колись у вовків та собак був спільний предок, більше вовк, ніж собака. Лише після контакту з людьми близько п’ятнадцяти тисяч років тому собаки почали змінюватись.
— Якщо не помиляюся, з нами, котами, це сталося ще пізніше. Коло десяти тисяч років тому, правильно?
— Мабуть, п’ять тисяч років різниці далися взнаки: їхня дружба з людьми давніша за нашу. До того ж, за цей час люди відбирали та розмножували собак із метою вивести таких, яких було би простіше одомашнити. Тому ці тварини більше не пристосовані до життя у природі, вони живуть винятково поруч з людьми.
Знов чути пукання. Піфагор користується ним для ілюстрації своєї розповіді:
— Наприклад, у цього французького бульдога дуже короткий травний тракт…
— Що і є причиною цих прикрих звуків?
— Так, і він ніколи не позбудеться їх. І проживе коротше життя, ніж його дикі предки.
Ще один пес праворуч теж видає крізь сон подібний звук.
— Якщо французький бульдог пукає на сі бемоль, ця короткошерста такса — на фа дієз, — серйозно заявляє мій компаньйон, завжди охочий похизуватися своїми знаннями.
Він показує на іншого сплячого пса.
— Це пекінес. У нього дуже коротка морда, тому він хропе.
Трохи далі помічаю дивакуватого пса, що солодко спить: його тіло лежить так, що лапи навіть не торкаються землі.
— Ще один людський витвір?
— Насправді деякі собаки набирають зайву вагу, бо не полюють, не бігають, а тільки лежать біля миски з їжею.
Мені знову кортить сміятись. Я вже не стримуюсь. Результат не забарився: один пес прокидається і біжить до нас. У нього тонка морда й чорне струнке тіло.
— Це доберман, — каже Піфагор.
Він гарчить і повільно наближається. Тут же з десяток інших, більших за нас, собак з’являється нізвідки. Вони підходять, показуючи ікла.
— Що в тебе там по плану, Піфагоре?
— Тікай!
За менш ніж секунду ми з Піфагором біжимо з усіх лап по головній вулиці села, доберман із компанією кинулись нам навздогін, розлючено гавкаючи. Врешті нас загнали в глухий кут, звідки не вибратись. Собаки оточили нас.
Знов мені доведеться імпровізувати, щоб якось врятувати наші шкури. Треба бути послідовною і ставити правильні питання:
Які в нас переваги над собаками? Ми бачимо в темряві. Що ще?
Ми вміємо лазити по деревах! Я мовчки показую супутникові на розлогий каштан:
— Мерщій на дерево!
Йому не треба двічі повторювати. Гострими кігтями ми легко спинаємось вгору по ніжній корі, а безжальні ікла запізніло клацають біля наших хвостів.
Собаки силкуються залізти на стовбур. Нехай! Ми видряпались на сам верх, на найтонші гілки, де нас не дістануть нізащо.
Гавкання внизу наростає. Це нагадує випадок, коли біля Булонського лісу нас врятував вуличний ліхтар.
У житті все повторюється. Змінюються лише декорації.
Піфагор нахиляється до мене й муркоче:
— І все ж поясни, чому ти переспала зі сфінксом?
— Тому що він гарний, — брешу я.
Я не збираюсь пояснювати йому, що ми створені не для того, щоб належати одне одному, а для того, щоб бути вільними — навіть якщо ми пара. Треба буде прищепити цю думку Анджело, щоб він не розчаровував майбутніх партнерок.