Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло — залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?
— Далеко ти від дому їдеш! — прокричав Окайомов на вухо юнакові. — А як бензину не вистачить?
— А шофери навіщо? — сміючись, відповів той.
Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.
Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:
— Злазь. Міст форсуємо пішки.
Окайомов зліз і оглянувся — навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.
У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.
Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.
Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, — подумав він, — незабаром змінять».
Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.
— Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… — Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. — Так… так… — В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: — Заждіть хвилинку… — Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. — Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! — Черговий зняв трубку третього телефону: — Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації — за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують — чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… — Черговий знову записував. — Усе ясно… — Настала черга четвертого апарата: — Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного — до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!
Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.
— Оце — майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?
— Знаю… не вперше.
— Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?
— Знаю.
— От і добре. Швидше!..
Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.
— Зараз тільки і клює, — пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.
Гончаров засміявся:
— Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!
— Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?
— Черв'яка перевіряю, — а раптом зжерли?
— Закинь і сиди тихо.
— Єсть сидіти тихо, товаришу майор.
Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.
У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову: