Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
«Я у Валежникових. Захворіла Ольга Іванівна, годую її дітей. Обід і вечеря на кухні. Все інше на веранді. Прийду об одинадцятій. Гончаров тебе чекає, а я — вже ні.
Лена».
Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.
«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:
«Обов'язково візьми ватник, під ранок коло озера буде холодно. Відпочивай добре. Не забудь, що завтра неділя і до нас приїдуть мої батьки. Я не серджусь. Цілую.
Лена».
«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.
У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.
Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»
Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…
Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.
— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»
Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.
— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.
Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.
— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…
— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.
— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?
— Я, мабуть, не піду.
— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?
— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.
— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!
— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?
— Здоровий, як завжди.
— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..
Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.
Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.
— Спершу кружки поставимо, — тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.
Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.