Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, — сказав Гончаров і знову зник у кущах.
Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.
— І чого я став чекістом, сам не розумію, — усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. — До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? — Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. — Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І — маєте! — ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… — Гончаров зітхнув з удаваним сумом.
Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, — подумав Потапов, — він розповів би тобі казку про білочок».
Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:
— Полковник лаявся?
— Він ніколи не лається… — неохоче відповів Потапов.
— Знаю. А краще б лаявся.
Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.
Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.
Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.
… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз — глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, — відзначив Окайомов. — Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.
Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, — це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.
Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…
Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув — знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев — падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався — ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.
І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку — з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, — сказав він сам собі. — Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», — промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», — промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», — промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»