Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.
Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».
Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, — боком, боком — відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся — сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.
Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою — тристовбурна ялина — він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.
Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.
На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.
Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка — аби тільки вона їхала подалі звідси.
До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.
— Куди їдемо? — привітно спитав його Окайомов.
— У Островськ. А що?
— Може, підвезеш? Не скривджу.
— Мене й чорт не скривдить! — Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: — Сідай! Та держись міцніше… — Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. — Хочеш за скобу держись, хочеш — за мене!
Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… — трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. — Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»
Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.
— Куди так поспішаєш? — заблагав Окайомов.
— На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, — не обертаючись, прокричав юнак.
Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», — подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця — чи не довезе до міста?