Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Тільки не дуже впивайтеся, хлопці, бо ні з ким буде танцювати!
Лукія, нахилившись до капітана, стишено-інтимно пояснює йому, що то дочка Горпищенка-чабана.
- Ох, крутиголова, натанцюється хтось від неї… І при цих словах вона мимоволі швидко і неспокійно глянула на свого Віталика, що зіщулившись сидів поруч з Тонею.
- Он воно що,- посміхнувся капітан своїй догадці.
Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить ніби аж трохи знічений прилюдним сусідством з нею, з юною шкільною красунею, а вона так і пострілює на всіх своїми блискучими, як вишня в росі, очима, не всидить на місці, сміється, красується, знаючи й сама, що вона гарна і що їй сьогодні дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах…
- Славного сина маєш, Лукіє,- каже капітан, затримуючись поглядом на Віталикові, мовби вивчаючи, що думає той упертий хлоп'ячий лоб під вицвілим солом'яним віхтиком чубчика, крізь який раз у раз весело зблискують зірки-іскорки очей.- Наче ще вчора я його на руках тримав…
Поряд з Тонею та Віталієм - рядком їхні однокласники, не всіх уже їх і впізнає капітан,- чий то? А чия то? Ростуть мов із води! Скільки плюндрували цей край, скільки мордували людей… Квітучу молодь, отаких же, як ці, юних синів і дочок народу, підлітків, майже дітей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах відправляли на Захід, випікали на руках і на серцях невільницькі тавра… Скільком старшим сестрам та братам цього наймолодшого покоління так і не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги підземних заводів, з концтаборів, овіяних смородом кремаційних печей… А життя йде, і новою красою розквітає степ, і вже мовби у відповідь всім збанкрутілим завойовникам світу лунає цей молодий сміх, бурхають під зоряним небом веселощі цих життєрадісних, засмалених сонцем юних степовиків та степовичок… Налиті здоров'ям, широкоброві, з міцними руками, що вже торкалися праці, з почуттям гідності, що пробивається в кожному, вони ще всі в якомусь бродінні, то стануть серйозними, то знову розсміються, мов діти, згадуючи щось комічне, скажімо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу,- в ній ще пахло тоді свіжою фарбою, і до чого не торкнись - все липне, і коли на уроці фізкультури в спортивному залі фізкерівник скомандував їм: “Ліворуч!” -то ніхто з них не міг виконати команду, бо п'яти поприлипали до підлоги!
- Ліворуч! Праворуч!
А вони ні з місця, стоять наче вкопані, а потім враз вибухають реготом, навіть суворий їхній фізкерівник тоді розсміявся, так і не повернувши їх ні праворуч, ні ліворуч.
Згадали пригоду, пересміялись і знову примовкли. Задумані хлопці, задумані й дівчата, і ця задумливість робить їх мовби дорослішими, мовби переносить кожного в завтрашнє, в той інший світ, з якого до них поки що долинає одна тільки музика. В їхньому віці він, капітан, уже плавав кухарчуком на байді, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу життєвого гарту. Найбільшою мрією його тоді було побувати в кругосвітньому плаванні. І ось побував, і проніс прапор революції по світах, по всіх океанах, і знову вернувся на рідний берег. У різних товариствах бував, за різними столами сидів Дорошенко у своєму кругосвітньому житті, але, здається, ніде не було йому так затишно й привітно, як тут, в цьому товаристві, де він мимоволі милується красою своїх степових орлят, де на другому кінці столу вже підводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з міцним гранчастим келешком у руці.
- За ваше здоров'я, діти! - проголошує він.- Щоб були ви щасливі та щоб війни на вас не було!
Булькає, переливаючись із барильця в карафки, добуте з радгоспних льохів вино, вже й перед хлопцями-випускниками стоїть наповнений каламутною рідиною графин,- то вино каламутиться в ньому своєю молодістю! Запротестувати б Яцубі, та навіть Яцуба в напливі великодушності відступає від правила:
- Ну, на цей раз уже… по шкалику можна. Як член батьківського комітету - дозволяю! Хлопці розчулені, вони між собою нишком випивають за “нашого рідного Держиморду”, а довга Яцубина шия знову витягнулась, хрящуватий випнутий кадик ходить енергійно, голос лунає гучно, металево,- законодавець столу не забуває про те, щоб тримати ініціативу в своїх руках, сюди й туди порядкує, організовує настрій, того викликає на слово, а того притримує, навіть директор школи, мовби оглушений голосом сусіда, принишк, добровільно поступився відставникові своїми правами. Несила тільки Яцубі прибрати до рук чабанське крило столу, де знову підводиться настовбурчений, владний, в розкошланій сивині Горпищенко і, сам надавши собі слово, проголошує здравицю за моряка, за капітана, що “виконав плавбу кругосвітню”…