Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Але життя тривало.
На ранок наступного дня дільничний, як обіцяв, засідлав казенного коня й подався на Пронин хутір, за тридцять кілометрів від Данилівки. Сам Гармаш узявся допомагати батькові, колгоспному теслі, майструвати труну для Пилипка. Біля нього поралися данилівські бабусі, але ховати збиралися завтра. За неофіційною згодою місцевого начальства двоє мужиків поїхали по священика. Знайти його можна було лише в невеличкому селищі, більш як за сотню кілометрів звідси. Голова виділив корму для коня, привезти священика посланці могли лише завтра зранку.
Під вечір, коли Гармаші сіли вечеряти й налили по першій за царство небесне, до хати не зайшов — увалився Пархомчук. Не питаючи дозволу, присів за стіл, під здивовані погляди господарів налив собі самогонки, випив, наче воду, відламав половину від вареної картоплини, зжував, потім понуро промовив:
— Тільки дарма прокатався…
— Що, Пилиповичу, ти Федька там не знайшов? — жодних секретів тут не трималося, про можливу причетність до вбивства Пилипка когось із сумнозвісних Рогожиних уся Данилівка знала від учора, після спілкування з міськими операми.
— Загалом ситуація виглядає так, — дільничний витер крапельки поту з чола. — Коханку Рогожина, Любку Хорошилову, в довколишніх хуторах добре пам’ятають. Їй ніхто ніколи слова кривого не сказав, косо ніхто не глянув — усі бахура її боялися. Але й особливо не спілкувалися з нею — бо так само боялися. Малого свого вона спробувала віддати в школу, в Бубнівку. Це ближче від неї, аніж наша Данилівка. Та потім, коли його почали дражнити малим бандитом, забрала із школи. Вчителька ходила додому, ніхто не заперечував. Так було доти, аж поки біля хутора Соболь засідку не влаштував і сам у неї не попався. Тоді Любка з сином зникли невідомо куди. Поки що все ясно?
— Нічого не ясно, — чесно признався Павло.
— Федір записаний на материне прізвище — Хорошилов. Отже, ніякого Федора Рогожина ніхто ніде не знайде.
— Ця інформація для Соболя може бути цінною.
— Я вже з Тюменню говорив, — відмахнувся Пархомчук. — Підполковник сам, без нас, до цього додумався. Послані запити на Федора Хорошилова, хоча Федора Рогожина теж шукають про всяк випадок. Адже Любка будь-де могла переписати сина на батькове прізвище. А ще мудріше — могла вийти заміж, аби сліди заплутати, і взагалі за прізвищем зовсім сторонньої людини заховатися. Ні хріна вони, — дільничний махнув рукою кудись убік, — не дізнаються.
— Ще щось є? — Павло налив гостеві, батькові й собі.
— А, так, малозначущі відомості. Любка, хоч і бандитська любаска, але ж мусила десь офіційно працювати. Хоча б трошки трудоднів заробляти. Ясно, ніхто з нею особливо зв’язуватися не хотів.
Вона навіть у наш клуб хотіла влаштуватися, ким — я не знаю, а народ — тим більше…
— Чекай, — Павло відсунув од себе чарку, яку щойно намірився стиснути пальцями за гранчасті боки. — Коханка Спиридона Рогожина хотіла працювати в данилівському клубі? Це ж далеко…
— Хата Рогожиних після смерті матері стояла порожньою, Любка нібито хотіла один час перебратися сюди… Щось там не вийшло. Мене, наприклад, нічого не дивує. Бандитським підстилкам узагалі важко в цьому світі… Ну його все!
Дільничний випив, покректав, поскаржився на втому і скоро почав збиратися додому. Павло тільки кивав, слухаючи його. Думки були далеко й потроху шикувалися в логічний ланцюжок.
Насправді Гармаш не вважав поїздку дільничного на Пронин хутір марною. Історія про спробу коханки Рогожина переселитися в Данилівку і навіть знайти спосіб легально проникнути до колишнього поміщицького будинку ще за життя Спиридона цілком укладалася в схему й лише підтверджувала Павлів здогад.
Як батька, так і сина Рогожиних дуже цікавило щось, що могло знаходитися десь усередині дому, який уже два десятки років використовують під клуб.
Які казки знає дід Тимоха
Провідати одного з корінних і найбільш колоритних жителів Данилівки Павло Гармаш зібрався наступного дня після хоч і багатолюдних, але на диво тихих та досить скромних похорон Пилипка.
Сибірський квітень не поспішав перетворюватися на справжню весну. Але сонечко вже пригрівало, особливо в обідню пору. Дід Тимоха сидів на призьбі біля своєї старої скособоченої хатинки на околиці села й замислено курив ароматний самосад. Тютюном дід ні з ким уперто не ділився, нікого ніколи не пригощав. На це його дивацтво ніхто не ображався. Більше того — мужики не особливо й претендували на дідове куриво. Він сам любив повторювати: «Своє куріть, безбожники!» — і цим самим, напевне, поважнів у власних очах.