Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Є докази, що Рогожин убив ту людину з тайги?
— Знають люди ось про що: коли Силантія ведмідь поламав, синок його, Спирка, до нашого хазяїна, Данила Кіндратовича, чогось подався. А скоро після того Спирку жандарми забрали. Ніби викликав їх сам Назаров, і судили хлопця за те, що вони на пару з батьком убили людину, яку ніби сам цар із Петербурга послав те золото шукати. Словом, убили Рогожини казенного пана, а золото, що при ньому напевне було, забрали собі. Тільки, синку, Спирці, коли той чоловік із тайги прийшов, лише тринадцять стукнуло. Зелений іще людей убивати на пару з батьком.
— Про це що, ніхто не подумав?
— Подумали, мабуть. Тільки Данило Кіндратович, напевне, карбованців не пожалів, аби судді ще раз добряче подумали і присудили Спирці за гратами гнити.
— Отакий справедливий поміщик був?
— Чого б не справедливий? — дідок втретє посміхнувся. — Тільки Силантієва вдова плакала й казала: все це через папери.
— Папери?
— Еге, — дід Тимоха знову завовтузив кощавим задом, мостячись зручніше. — Без годувальника родина залишилася. Спирка тоді вже старшим був, поніс хазяїнові папери, від того нещасного з тайги лишилися. Силантій їх за іконами ховав. Нікому не показував, а сам не міг розібратися — грамоті не вчився. І ніхто б у нас не міг. Ось Спирка нібито сказав матері: «Понесу, мовляв, папери до Данила Кіндратовича, може, вони цінні, і за них грошей дадуть, надовго вистачить». Потім, коли Спирка від пана повернувся, все потилицю чухав. Наче сказав йому хазяїн — сміття це, а не казенні документи. Коли гляди ти — жандарми приїхали, у кайдани хлопця закували, потім кажуть — убивець. Ну, ясно, про золото ніхто нічого не чув. Потім таке почалося — не до золота…
Гармаш помовчав, переварюючи почуте й намагаючись скласти в певній логічній послідовності думки, що зароїлися в голові.
— Ви, діду, точно знаєте? Саме так усе й було?
— Я, синку, багато знаю. Але тільки від людей почуте. Людина з тайги в хаті Рогожина померла, там чужих не було. Спирка з Данилом Кіндратовичем говорив так само без зайвих вух. Де правда — п’ятеро лише знають. І всі вони померли: чоловік із тайги, Силантій Рогожин, син його Спиридон, жінка Варка, Данило Назаров.
Раптом одна думка розітнула купу інших, і Павло не стримався, аби не висловити її:
— А скажіть мені ще, діду… Ви… ну… хто ще всю цю історію знає? Про золото, про папери всякі, про Рогожина…
— Про золото у нас тут усі начувані, — охоче признався дід Тимоха. — Я ще коли молодий був, сам хотів ту річку в тайзі знайти, де на берегах самородки з дитячий кулачок розкидані. Коли хочеш знати, в нас тут через це золото не те що цілі родини — цілі села, траплялося, на розум слабували. Прикажчик нашого Данила Кіндратовича колись по ті скарби подався, баба з виводком дітей втримати не змогли. За два тижні повернувся. Очі шалені, весь труситься, так і бігав селом. Камінчика знайде, підніме — і як почне голосити: «Золото! Золото! Золото!» Це зараз трохи минулося, люди розумніші стали чи боятися більше почали… Все воно, синку, від лукавою.
— Все?
— Золото, — кивнув старий. — Бог дав людям руки, ноги та голову, аби думати могла й діло робити. А Сатана придумав жовтий метал, аби людина думати розучилася й розум втрачала. Дурному руки-ноги ні до чого.
— Ну добре, про ті папери так само всі знали?
— Аякже! Тільки Назаров сказав іще тоді — видані вбивцею документи він особисто передав із судовим приставом у Томськ, а звідти вони пішли на височайше ім’я. З того часу про них ніхто й не згадував.
— Значить, ви мені оце так просто про все це розказали…
— Казку я тобі, синку, розповів, — дід Тимоха вже не посміхався. — Ви чужі тут, ми давно живемо. Не кожній сорочій чи собачій казці віримо. А в що віримо — про те нікому знати не дано. Хочеш — ображайся на старого діда, хочеш — вір йому, але ось і ти тепер про тайгові скарби знаєш. Тільки в наших краях казкам про золоту річку навіть старі люди вже вірити перестали.