Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Власне, Пилипа Полєтаєва ніхто не чіпав через те, що він був сільським дурником. Вірніше, став сільським дурником після того, як відмовився віддавати червоноармійцям свого коня на потребу боротьби з Колчаком, за що вони тут же, в нього на очах, згвалтували його молоду вагітну дружину. Пилип був дуже сильним хлопцем, тому його тримало відразу троє міцних вояків, поки решта робили свою справу. Всі вони були п’яні й люті. Коли жінка вже перестала кричати й бійці побачили кров, вони просто застрелили її на очах у чоловіка. Пояснили свої дії дуже просто — вони виявили й покарали колчаківських посібників. Стріляли й у Пилипа, та він, собі на горе, лишився живим. Тільки з тієї пори втратив розум, хоча з часом ніби міг виявляти всі ознаки нормальної, розумово повноцінної людини, та свідомість його все одно була переважно затьмарена.
Однак людей довкола себе він упізнавав, отже, переплутати якогось Ваню з якимось Петею, чи взагалі чоловіка з жінкою він аж ніяк не міг.
Офіційно дружина й ненароджена дитина Пилипа Полєтаєва вважалися загиблими від рук білогвардійців, ворогів радянської влади і трудового народу. Сам Пилипко, ясна річ, ані підтвердити, ані заперечити цього не міг. Просто ховався кудись подалі, коли бачив людей у військовій формі. Про цю історію рекомендували не згадувати вголос, і вже років через десять навіть ті, хто бачив розправу на власні очі, почали сумніватися — а чи справді то були мужики з червоними зірочками на кашкетах? Власне, ця причина стала однією з багатьох, що змусили партійне керівництво району та області сприяти чимскорішому заселенню Данилівки переселенцями, читай — чужинцями. Як вони скористалися з ситуації, Соболь уже знав.
Батьки Пилипка давно померли. Жив він із сестрою, але підгодовувало його практично все село. Силу свою він не втратив, на відміну від розуму, тому охоче рубав дрова і взагалі допомагав по господарству кожному, хто попросить. Особливо любили добродушного й завжди веселого Пилипка діти. З ними блаженний міг гратися цілими днями, тож дітвора, вважаючи його, мабуть, рівним собі за розумовими здібностями, ходила за дурником табуном. Пилипко вирізав дітям свистунів, фігурки звірів, майстрував ляльок, плів батіжки, навчився робити планери, запускав повітряних зміїв.
Стоячи зараз над трупом Пилипка, начальник карного розшуку Соболь зайвий раз відзначив сам для себе: у сільського дурника не могло бути не лише ворогів, а навіть звичайних недоброзичливців. Так само погоджувався з тим, що красти в клубі справді нема чого. То що виходить — той, кого Пилипко впізнав як Спиридона Рогожина, прийшов для того, аби вбити місцевого божевільного?
Маячня.
Соболь махнув рукою, даючи докторові Генчуку команду загортати простирадло, і неквапом вийшов на двір. Просто на порозі лікарні мало не зіштовхнувся з головою сільради. Рокитко спішив повідомити — обід готовий. Бо вбивство нікуди не дінеться, тоді як борщ точно захолоне. Борщ так борщ, вирішив Соболь. Усе одно обмізкувати ситуацію треба, так уже краще робити це за столом.
Проходячи повз клуб до приміщення сільради, де гостям накрили стіл, підполковник звернув увагу: автоматники, оточивши місце пригоди, вочевидь нудилися і навіть не відганяли від себе цікавих дітлахів. Криміналіст уже мив руки біля бляшаного рукомийника, Пархомчук і незмінний Гармаш сиділи на лавці біля стіни.
— Ну? — з порога звернувся Соболь до експерта, хоча на особливі сюрпризи після заяви колишнього командира розвідників не сподівався.
— Жодних «пальців». Не знаю, може, вбивця і хапався за щось рукою… За стіну, одвірок… Словом, тут глухо. Маємо чіткий відбиток підошви, просто біля входу. Чобіт, розмір сорок три. Наші опери вже пішли по селу шукати подібні чоботи, візерунок на підошві характерний. Але навряд чи це хтось із місцевих наслідив, — криміналіст старанно витер руки полотняним рушником, для чогось подивився на залишені після себе мокрі сліди. — Ну, звісно, заодно розпитають людей. Може, справді хтось аж так сильно зненавидів потерпілого…
— Ти в це віриш?
— Ні, — признався експерт.
— Правильно. І я не вірю. Нема нікому тут потреби різати дурника ножем. Тим більше, — Соболь перевів погляд на Гармаша, — нема чого в цих краях робити диверсантам.
— Так само — привидам, — Павло витримав погляд підполковника. — Я лише сказав, що думаю, вам вирішувати далі.