Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Першу ніч погодився сторожувати Гармаш. Заперечень не виникло. Завклубом того ж дня видав голові сільради ключ від замка, навіть не питаючись, для чого вони потрібні. А ввечері дільничний передав його Павлові на цілком законних підставах.
І все. Не треба замків ламати.
Навіть особливо критися немає потреби, хоча «операція» нібито була задумана як секретна. Старшина, котрий дотепер відверто нудився на посаді дільничного вповноваженого в тихій Данилівці, напустив на себе відповідно до моменту серйозного й таємничого вигляду. Йому дуже хотілося, аби Федька Рогожин чи який-небудь інший особливо небезпечний злочинець таки потрапив у засідку.
Тієї ж ночі Гармаш заступив на пост. Із собою він прихопив нагородний «ТТ». Вдома, на горищі, розібраний і загорнутий у промаслену ганчірку, лежав трофейний німецький «вальтер» та кілька обойм набоїв до нього. Звісно, Павло не вірив у несподіване повернення убивці на місце злочину, та всяке може статися. Фінський ніж та німецький електричний ліхтарик так само могли йому знадобитися.
Відчинивши двері, вужем (конспірація — так конспірація!) ковзнувши всередину й зачинивши їх за собою, Павло раптом згадав про ще одну незручність: на вікнах не було ставнів. Світло від ліхтарика можна помітити з вулиці. А народ тепер став аж надто підозріливим, хоча вбивство таки трошки налякало деяку частину данилівців. Помізкувавши, Гармаш і тут знайшов вихід.
Зсередини назарівські хороми таки справді переробили. Тепер клуб складався з однієї великої кімнати, де відбувалися загальні збори, концерти самодіяльності і крутили кіно, невеличкої комірчини позаду саморобної сцени, що служила завклубом чимось на зразок кабінету, і так званого «передбанника», таких собі клубних сіней. Словом, особливо шукати потаємний сховок не було де. З іншого боку, Назаров навряд чи заховав цінні документи в такому місці, де їх можна випадково відшукати. Тим більше, часи довкола починалися непевні. Отже, він діяв за приказкою: «Подалі покладеш — ближче візьмеш».
Тому почати обшук Павло вирішив із великої зали.
Скинувши тілогрійку, він завісив нею одне з чотирьох вікон. На друге почепив гімнастерку, третє закрив натільною сорочкою. Вийшло нещільно, але нічого іншого він придумати не міг. Лишившись голим по пояс, він повів плечима: квітневі ночі тут були ще досить холодними, а в клубі, звісно, ніхто ще не топив. Лишалося четверте вікно. Затулити його штаньми, самому лишитися в кальсонах і чоботях? Гармаш уже почав розстібати пасок, коли ляснув себе по лобі — є ж кращий вихід!
У своєму кабінетику завклубом ховав парадну скатерку. Нею застеляли стіл під час урочистих зборів. Ключик від кабінету теліпався на одному мотузочку із ключем від вхідного замка. За кілька хвилин червона скатерка щільно закрила останнє вікно. І хоча до того в середину не особливо проникало світло знадвору, тепер темрява стала такою густою, що здавалося, її можна помацати.
Натиснувши кнопку ліхтарика, Павло пройшовся промінчиком по голих дерев’яних стінах. Аби довго не сушити собі голову, ступив до ближчої від себе, загасив ліхтарика й почав повільно рухатися навпомацки від лівого краю стіни до правого, старанно обмацуючи кожен її сантиметр згори до самого низу. Він не знав, що саме шукає, і як узагалі мусить виглядати той сховок. Коли дістався правого кута, присунув до стіни лавку, став на неї, аби дістатися руками вище, і пройшовся у зворотному напрямку. Не досягши жодного результату, взявся до сусідньої стіни. І вже дуже скоро зрозумів: уся ця шамотня починає йому набридати.
Та все одно Гармаш старанно завершив обмацувати стіну, потім присів на лавку, засвітив ліхтарика, скрутив цигарку, закурив.
Гаразд.
У нього вистачить терпцю довести цю частину справи до кінця. Потім треба перейти в «передбанник» і так само обмацати стіни там. Навіть можна зазирнути в кабінет завклубом. Та коли покликати на допомогу ту ж таки логіку, то напрошується лише одна думка: колишній господар цього будинку напевне не мав тієї освіти, аби розібратися в записах, що випадково потрапили до нього. І при цьому не був дурним. Розуміючи, що саме повинен заховати подалі від цікавих сторонніх очей, Данило Назаров мусив не лише потурбуватися, аби хтось випадково не знайшов схованки, а ще повинен був подбати про те, щоб у разі чого цінні папери не згоріли разом із будинком.