Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Сідайте, сідайте, — заметушився Рокитко. — Хлопці ваші потім підійдуть, служивим — сухим пайком…
— Обійдуться вони без сухого пайка, — буркнув Соболь, вмостився за столом, Рокитко присів поруч, експерт — із іншого боку, підтягнулися старшина й колишній розвідник. Пархомчук узявся насипати густий наваристий борщ в алюмінієві полумиски, Гармаш украяв кожному чималий кусень хліба, нарізав сала, підсунув до центру столу миски з квашеною капустою, солоними грибами, а Рокитко, нікого не питаючи, розлив по гранчаках самогон. Випили не чаркуючись, кілька хвилин мовчки закусювали, потім Рокитко знову взявся наливати. Стиснувши свою склянку в кулаку, Соболь промовив, здавалося, сам до себе:
— Кого міг побачити цей нещасний дурник? Дізнаємося — кого, будемо знати, як він тут опинився і заради якої холери в клуб поліз. Так чи не так?
— Так, — відповів за всіх Гармаш, випив, занюхав чорною скоринкою, переламав її навпіл, поклав до рота, замислено пожував: — Я ось не знаю, бо малим тоді був — цей ваш Рогожин перетинався з Пилипком хоч раз? Він же, наскільки я знаю, то сидів, то від міліції ховався.
— За Спирку Рогожина, старлею, я тобі й усім вам, — Соболь обвів співтрапезників рукою, — можу до ночі байки травити. Але ти правильно запитав, синку, — він так само випив, проковтнув кілька ложок борщу, обтер тильним боком долоні губи. — Біографія в Спирки почалася ще при царському режимі. Тоді вперше посадили, за які такі гріхи — зараз не згадаю. Революція його випустила, і вже аж після війни, коли вже нова влада міцно на ноги стала, про нього згадали, зловили його і знову посадили. Здається, років на п’ять. Відсидівши, Спиридон додому повернувся, сюди, в Данилівку. Кажуть, тоді мамка його ще жива була. В неї жив якийсь час, потім поховав стару — і знову за своє. Відтоді в селі його не бачили, але, з усього виходить, якийсь час Спирка по селу пересувався досить вільно. І з місцевим дурником розминутися не міг. Той, як ми знаємо, людей пізнавав…
— Ось і я про що! — перервав старшого за званням Гармаш. — Скільки Рогожину могло бути, скажімо, років двадцять тому? Чи, може, трошки більше…
— Не більше, — відмахнувся Рокитко. — Ми тоді сюди саме перебралися. Я навіть трохи пригадую цього Спирку. Старі люди казали — єгерів синок, із тюрми повернувся. Ще боялися тоді, аби щось не той…
— Значить, — розвивав думку Гармаш, — Пилипко пам’ятав Спиридона молодим. І побачив він уночі чоловіка, дуже схожого зовні на молодого Рогожина. Таке можна припустити?
За столом запала мовчанка, потім криміналіст обережно глянув на Соболя.
— У цьому, Климе Федотовичу, справді щось є… В усякому разі, думати легше — привиди відпадають.
— Тут ти правий, — Соболь узяв гранчак, замислено покрутив його в руці, потім спідлоба зиркнув на Павла: — Ну, раз ти в нас такий тут розумний, валяй далі. Сам хоч додумався?
— Сам, — Гармаш поклав до рота решту скоринки, прожував, потарабанив пальцями по столу. — Далі дуже просто: хто може бути схожим на Спиридона Рогожина, причому — молодого? В селі таких точно немає. Двійник відпадає. Припускаємо, молодший брат або…
— Син, — підполковник Соболь і опустив на стіл важкий кулак. Брязнув посуд, Рокитко встиг притримати пляшку. — У Спирки синок був, за моїми прикидками — десь твого віку, старлею. А ти мені в сини годишся, отже, років на двадцять за Рогожина молодший. Спиридонів синок може в цих краях об’явитися за якоюсь бідою?
— Запросто! — відповів за всіх Пархомчук. — Ось тільки де він раніше ховався?
— Цього, старшино, ніхто не знає, — розвів руками Соболь. — Коханка Спирчина не зовсім місцева. Тут недалечко Пронин хутір, знаєш? — дільничний кивнув. — Там вона й жила, Любка Хорошилова. Нас усіх на тому хуторі колись мало не постріляли… Словом, куди вона з сином Федьком подалася, невідомо. Рогожина застрелили, жінки з дитиною не знайшли. Я того малого в очі не бачив, але припускаю — на батька Федір може бути схожим. То до чого ми тут домовилися? — підбив він підсумок розмови. — Пилипко-дурник побачив молодого Рогожина, прийняв Федора за Спиридона, звідси вся каша заварилася. Виглядає, що так і було. Чи в когось інші міркування?
— Раз ніхто не знає, куди свого часу зникли жінка з хлопчиком, то цілком може бути, що хлопчик цей, Федір Рогожин, непогано лягає в мою, — Гармаш затнувся, — гм, нашу схему про диверсанта.
— Поясни.
— За всіма прикидками, Федір Рогожин на початку війни доріс до призовного віку. Добре, якщо він батьковими слідами пішов, і в нього в міліції відбитки пальців брали. А коли ні — перевірити, де воював Рогожин і як він воював. Якщо… якщо взагалі воював… І якщо жив під прізвищем Рогожин, а не носив прізвище матері. Ну, тут роботи вистачить.