Шукачі скарбів

Чому ж Спиридон уперто не хотів відходити далеко звідси, не подався, наприклад, за Уральський хребет?

Чому, в разі, якщо припущення його, полкового розвідника Павла Гармаша, вірні, саме в цих краях опинився син Спиридона, Федір? Його тут точно нічого не могло тримати.

Нарешті: чому Федір Рогожин чи хто він там поліз у колишній будинок місцевого поміщика Данила Назарова? Приваблював убивцю не сільський клуб, у цьому Гармаш був переконаний на сто відсотків. Судячи з усього, цей убивця — бувала в бувальцях людина. І розуміє — шукати в приміщенні сільського клубу справді нема чого.

Той-таки дід Тимоха, котрому, за його словами, цього літа стукне вісімдесят, і якого Павло та інша Данилівська дітвора пам’ятає лише дідом, казав: колись Назарови жили у величезних хоромах. Пристойний будиночок, що стояв на подвір’ї, слугував поміщику за сарайку. Почувши, що всіх багатих треба палити, місцеві мужики, похапавши сокири й вила, найперше розвалили й запалили цей сарай. А хазяйський будинок лише розграбували. Хтось пробував підпалити, та, здається, вогонь не розгорівся. Тоді мужики задовольнилися спаленим сараєм, а згодом, коли протверезіли, про покинуті хороми всі забули. Коли через якийсь час виникла потреба заснувати в Данилівці «об’єкт соцкультпобуту», кращого приміщення не знайшли.

Хміль, що грав у Павловій голові, зовсім не заважав йому думати. Але жодних висновків для себе він поки що зробити не міг. Є лише підозри, котрі грунтуються на двох фактах. Один із них — незаперечний: заможний колись поміщицький дім перетворили на звичайний сільський клуб, у якому всього добра — лавки, стіл та портрети вождів пролетаріату. На сцені, правда, важка оксамитова завіса, з неї можна пошити сукню, пальто чи штани… Другий факт досить суперечливий: нинішньої ночі біля злиденного сільського клубу крутився саме син убитого десять років тому бандита Спиридона Рогожина. І потягнуло його в батьківські краї зовсім не бажання вкрасти оксамитову завісу з саморобної клубної сцени. Тим більше людина, котра професійно володіє ножем і знає, як пробити жертві серце з одного удару, не збиралася навмисне вбивати сільського недоумка.

Виходить, навіть якщо припущення про те, що вбивця — Федір Рогожин, не підтвердиться, той, хто вбив нещасного сторожа Пилипка, намагався проникнути не в клуб, а саме в колишнє житло тутешніх багатіїв Назарових.

Більше нічого на думку не спадало, тому Павло наслинив собі самокрутку, закурив і рушив додому.

У Данилівці вважали — Кошових Бог береже. На фронт пішли і батько, і син. Повернулися обидва. Правда, Василь, Павлів батько, в сорок третьому під Курськом утратив праву ногу, зате для нього війна закінчилася раніше. Повернувшись із фронту, він сам змайстрував собі протеза й так навчився ходити, що при бажанні міг дати фору здоровим двоногим чоловікам. Павла за чотири воєнних роки тричі було серйозно поранено, останній раз — під Бреслау. Перемогу зустрів у шпиталі, потім іще до серпня мусив переходити від одних лікарів до інших, аж поки його не демобілізували остаточно. Багато ж інших родин, як водиться, не дочекалися чоловіків, батьків та синів.