Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Після слів Гармаша за столом запала тиша. Її порушив Рокитко, булькаючи самогоном по склянках.
Будинок поміщика
Група поїхала під вечір. Соболя після отриманої інформації гнала вперед жага дії, та він усе одно не заспокоївся, поки оперативники не обійшли кожен двір. Особливо він вимагав поцікавитися старожилами — раптом виявиться, що хтось підтримував свого часу зв’язок із Рогожиними. Зокрема — зі Спиридоном. Та злі й тверезі опери повернулися ні з чим. Після того, як Рогожин став особливо небезпечним злочинцем, визнавати знайомство з ним автоматично означало підозру в посібництві. До того ж із певного часу Рогожиних у Данилівці почали взагалі цуратися.
— Тут у ведмедях уся штука, — спробував пояснити Соболю один із оперативників.
— У яких ведмедях? Ти що, п’яний? — суворо глянув на підлеглого підпилий начальник карного розшуку.
— Мені пояснили дещо. Як би це сказати… Гм… — опер сам розумів, що збирається ляпнути дурницю, але все ж таки не стримався: — Кажуть, батько нашого Рогожина, Силантій, з нечистою силою знався.
— А ведмеді тут яким боком?
— Ну… Кажуть, Силантій Рогожин часто на ведмедя ходив і живим лишався. Зате звіра бив, аж тайга шуміла.
— Не свисти — тайга-а шуміла!
— Мені говорять — я повторюю, — образився опер. — Тунгуси вірять, що ведмеді — це боги, котрі грішили, й за це їх у ліси Господь вигнав, дав їм ведмежу подобу. Вбити ведмедя може лише той, кому Він це дозволяє. Але якщо людина починає грішити й тим самим продає душу нечистому, Бог насилає на нього ведмедя, наче карає. А Рогожина-старшого, кажуть, ведмідь заламав…
— Тьфу, слухаєш тут народні казки, замість того, щоб мені убивцю ловити! — Соболь важко підвівся з-за столу. — Гаразд, поїдемо ми. Ви тут, старшино, теж дивіться. Може, лишити вам пару автоматників на випадок, якщо цей самий привид Федько знову захоче когось зарізати?
— Немає потреби, я так думаю, — спокійно відповів Пархомчук. — Ми тут у разі чого своїми силами…
— Дивіться мені! — Соболь напівжартома помахав кулаком, потиснув кожному руку і спритно, ніби й не випив щойно сам у загальній кількості пляшку міцного самогону, заскочив у кабіну. Бійці вже сиділи в кузові, туди ж залізли експерт та незадоволені оперативники. Їм пощастило найменше — начальство раптом заквапилося додому, і поїсти мужикам просто забракло часу. Старшина тицьнув одному з них шмат сала і хлібину, виявляючи солідарність.
Щойно полуторка від’їхала, Рокитко, не криючись, кілька разів перехрестився.
— Чого хрестишся? — буркнув Генчук. — Тепер не відчепляться… Це ж треба так…
Вони подивилися один на одного й вирішили не розвивати тему далі. Та Гармаш, котрий стояв трохи осторонь, розумів усе й без зайвих пояснень. Так само, як дві третини мешканців Данилівки: менш за все переселенці з України, котрі тікали подалі від голоду та інших «принад» радянської влади, хотіли, щоб сюди зачастила міліція з району. Можете бути певними — за подібних обставин місцевий НКВС теж не сидітиме, склавши руки.
Народившись уже тут, у Сибіру, Павло, як і більшість таких, як він, спочатку не розумів, чому батьки, сусіди, друзі, знайомі та просто нові люди, котрі час від часу приїжджали в Данилівку й починали тут будуватися й заводити господарство, вдома говорять українською, зате на людях, навіть коли збираються лише своїм гуртом, старанно промовляють російські слова. Поступово хлопцеві все стало ясно. Радянська влада була вже всюди, але по деяких сибірських селах, відділених одне від одного тайговими стінами, прапор на сільраді, колгоспне хазяйство, трудодні та портрети Леніна й Сталіна зовсім не означали, що принципів цієї самої влади дотримуються всі, хто там живе. Їхньої Данилівки подібний здогад Павла стосувався в першу чергу. Він бачив, як українці, що оселилися тут раніше, і ті, хто перебрався сюди згодом, тримали дивну мовчазну змову. Вони ніби зачаїлися, натягли маскувальні сітки і чогось вичікували, до чогось готувалися.
Словом, українці, з яких складалося дві третини населення сибірського села Данилівка, радянську владу не любили. Саме усвідомивши це для себе, вони подалі заховали свою неприязнь. Адже навіть за подібні думки за умови, що їх вдасться прочитати, кожному загрожувало мінімум десять років таборів. Без права на дострокове звільнення. Через те люди тут навчилися читати думки одне одного. Це дозволяло не промовляти їх уголос.