Вождь червоношкірих (Збірник)

Швидше, ніж після заходу сонця настає темрява, волоцюга отримав кухоль і обід.

— Ти часом не зустрічав у Детройті Генріха Штрауса? — запитав Швегель.

— Чи знаю я Генріха Штрауса?! — помітно пожвавився Керлі. — Хотів би я мати стільки доларів у кишені, скільки разів ми з Генріхом різалися в карти недільними вечорами!

Дипломатична відповідь принесла хитрунові ще один кухоль пива і тарілку гарячої страви. Підкріпившись, Керлі, усвідомлюючи, що розмова про його «дружбу» зі Штраусом може завести задалеко, тихенько вислизнув на непривітну вулицю.

Керлі поступово починав розуміти, як туго ведеться волоцюзі в кам'яному місті на Півдні. Ніяких тобі дворових веселощів, різнобарв'я, музики, розваг, доступних навіть найбіднішому гостю великих міст Півночі. У Сан-Антоніо вже о такій ранній годині непривітні, ніби вирубані в скелі будинки наглухо зачинили двері й охороняли вологу темряву ночі. Вулиці нагадували ущелини, якими пливли сірі жмутки річкового туману. З-за темних вікон перехожий чув сміх, передзвін монет, апетитне хрумкотіння і музику, що линула з кожної щілинки в дереві й камені. Та розваги належали тим, хто міг за них заплатити. Звичай міських гулянь не прийшов іще до Сан-Антоніо.

Аж ось Керлі, остаточно заблукавши і звернувши за ріг чергової вулички, наштовхнувся на галасливу компанію скотарів із навколишніх ранчо, які щось святкували надворі перед старим дерев'яним готелем. Кремезний повелитель овець, прямуючи до готельного бару, загнав Керлі до гурту, ніби козла, що відбився від стада. Принци худоби і вовни сприйняли Керлі за новий зоологічний вид, засипавши його вітаннями і побажаннями, щирість яких пропорційно співвідносилася із кількістю спожитого алкоголю.

За годину Керлі похитуючись вийшов із готельного бару, забутий непостійними друзями, які втратили до нього інтерес так само швидко, як і зацікавилися ним. Їжі й випивки на сьогодні було більш ніж удосталь; залишилося тільки знайти дах над головою і таке-сяке ліжко.

Надворі почав накрапати холодний техаський дощ — безкінечна, лінива, байдужа злива, яка змушує людей зіщулюватися, а гарячу пару підійматися з теплого каменю будинків і вулиць. Вона — передвісник «північанина», холодного атмосферного фронту, який передає чарівній весні прощання, а дружній осені — холодне вітання від зими.

Керлі обвів поглядом кручену вуличку, куди його занесли безвідповідальні ноги. Внизу, на березі звивистого струмка, він помітив у кам'яній стіні відчинені ворота. За ними горіли вогнища і тягнувся ряд низьких дерев'яних сарайчиків, розташованих із трьох боків паркана. Керлі зайшов у ворота. Під навісами коні жували овес і зерно. На подвір'ї стояли фургони і вози, кінська збруя недбало лежала на голоблях і хрестовинах. Керлі зрозумів, що потрапив на заїжджий двір, який торгівці тримають для заміських покупців і постачальників. Навколо нікого не було. Понад усякий сумнів, візниці тинялися містом, роздивляючись місцеві дивовижі. Поспішаючи долучитися до міських веселощів і розваг, вони навіть забули зачинити ворота.