Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Тьху! І чого ти, сержанте, приплітаєш святе письмо до таких дрібниць? — перепинила господиня. — Просто вони перемогли тому, що з ними був бог, а він завжди їм допомагав, поки вони не відступилися. І яка різниця, ким командував Ісус Навін, коли бог був за них! Навіть ті кляті добровольці — прости мене, господи, — що через їхнє боягузтво загинув капітан, і вони б перемагали за тих часів. Тож не думаю, щоб солдати в Ісуса були муштровані.
— А я скажу тобі, місіс Голлістер, мені не доводилося бачити, щоб ненавчені війська билися так добре, як лівий фланг добровольців у тій битві. Вони йшли в атаку навіть без барабанного бою, — а це не так просто зробити під вогнем, — і дуже стійко трималися, поки капітан не впав. Але у святому письмі не може бути зайвих слів, і я скажу ще раз, що кавалерист, котрий уміє діяти вістрям шаблі, мусить бути добре навчений. Скільки чудових проповідей було прочитано з приводу менших дрібниць, ніж одне слово «вістря»! Якби це слово нічого не означало, то можна було б написати просто «разив мечем». А щоб завдати глибокий укол, треба довго практикуватись. О, скільки містер Уайтфілд міг би міркувати про слово «вістря»! Що ж до капітана, то хай би він покликав на допомогу драгунів, і вони показали б ворогу, що таке вістря меча; бо хоч над ними й не було справжнього офіцера, все ж, думаю, я можу сказати, — тут він тугіше стягнув шарф на шиї і випростався, як сержант, що навчає рекрутів, — можу сказати, що ними командувала людина, яка зуміла б перевести їх через яр.
— Ат, про що тут гомоніти, коли він давно помер! — вигукнула господиня. — Хотіла б я, щоб він побачив світло істинної віри, але небо буде милосердним до сміливця, що загинув, б'ючись за свободу. І надгробок у нього такий собі. Але на нашій вивісці він дуже схожий на себе, і вона висітиме тут на зло всім кав'ярням, які тільки є від нашого селища до Олбані.
Невідомо, до чого б договорилось достойне подружжя, якби люди, що оббивали на ґанку сніг із взуття, не ввійшли до приміщення. Хвилин за десять чи п'ятнадцять майже всі лави були зайняті громадянами Темплтона, що зійшлися до вогнища «Хороброго драгуна», щоб розповісти свої новини чи послухати чиїсь. У найзатишнішому кутку кімнати, на дерев'яній канапці з високою спинкою влаштувалися доктор Тодд і якийсь неохайний з виду молодик у модному сурдуті закордонного сукна. Він безперестанно нюхав табаку й діставав з кишені великий срібний французький годинник на волосяному ланцюжку і з срібним ключиком, і взагалі своїм виглядом намагався показати, що він стоїть набагато вище від довколишнього простолюду, хоч і до справжнього джентльмена йому було далеко.
Біля камінів, між важкими чавунними підставками для дров, з'явилися глиняні кухлі з Сидром і пивом. Гості, передаючи ті кухлі один одному, розбивалися на невеликі гурти й починали розмовляти. Ніхто не пив сам, бо на кожен гурт припадав лише один кухоль, який ходив по кругу доти, доки хтось відмовиться чи товариство похопиться, що останній ковток належить тому, хто оплатив випивку.
Виголошувались різні тости; хто мав себе за дотепника, бажав тому, що пригощав, «щоб він був кращим хлопцем, ніж його батько», або «щоб жив, доки друзі не побажають йому смерті», а скромніші обмежувалися звичайним «за ваше здоров'я» або чимсь таким. І кожного разу господар, мов королівський чашник, мусив куштувати напій, який він подавав. Після слів «спочатку — хазяїн» він пригублював і промовляв: «Ну, бажаю вам…», а вже гості мали самі доповнити це побажання на власний розсуд і смак. Господиня тим часом заклопотано готувала розмаїті суміші на бажання відвідувачів та обмінювалася з ними привітами й традиційними запитаннями про здоров'я сім'ї.
Коли перша спрага була, нарешті, погамована, зав'язалась загальна розмова. Вели її лікар і його сусіда, один з двох місцевих адвокатів, адже вони вважалися найзначнішими особами серед присутніх, та ще зважувався іноді докинути словечко містер Дулітл, який, на думку всіх, поступався тим двом хіба освіченістю.