ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Номер 8612 був дійсно розгубленим. Пізніше він сказав нам: «Я сам не міг зрозуміти, чи це тюремний досвід довів мене до зриву, чи я викликав у себе ці реакції свідомо».
Згодом у своєму аналізі Крейґ Гейні, який мав прийняти рішення самостійно (коли я обідав), яскраво описав свій внутрішній конфлікт:
Хоча зараз, при погляді в минуле, ця ситуація здається нескладною, тоді вона мене налякала. Я був аспірантом другого року навчання, ми вклали в цей проект величезну кількість часу, сил і грошей, і я знав, що, відпустивши учасника раніше, ми поставимо під загрозу весь план експерименту, який так ретельно складали і виконували. Жоден з нас, як експериментаторів, не очікував таких подій, і, звісно, ми не мали плану дій на випадок таких непередбачуваних обставин.
З іншого боку, очевидним був той факт, що хлопець просто дуже гостро переживає свій короткий досвід перебування в Стенфордській в’язниці, чого ми не очікували від жодного учасника навіть до кінця цих двох тижнів. Тож я вирішив звільнити 8612-го, віддавши перевагу етичним, гуманним інтересам супроти інтересів експерименту[64].
Крейґ сконтактувався з дівчиною 8612-го, яка швидко приїхала і забрала його самого і його речі. Крейґ нагадав їм обом, що раптом зранку Даґ і далі буде в стресі, то зможе звернутися до студентської поліклініки, бо ми домовилися з її працівниками про допомогу у разі схожих реакцій.
На щастя, Крейґ прийняв правильне рішення на гуманних і правових засадах. Це було правильне рішення, бо ж враховувало можливість негативного впливу на працівників установи і в’язнів, якби 8612-й і далі залишався у в’язниці у стані емоційного розладу. Втім, коли Крейґ повідомив Куртові й мені, що вирішив відпустити 8612-го, ми сприйняли цю новину скептично і вирішили, що він став жертвою акторського таланту 8612-го. Тільки після довгого обговорення всіх наявних фактів ми погодилися, що консультант учинив правильно. Але тоді нам потрібно було пояснити, чому ця надзвичайна реакція виникла так раптово майже на самому початку двотижневої пригоди. Хоча психологічні тести й не виявили у 8612-го жодного натяку на психічну нестабільність, ми запевнили себе, що його емоційний зрив став результатом надмірної чутливості натури і надто сильної реакції на штучні тюремні умови. Я разом із Крейґом та Куртом улаштував щось на кшталт мозкового штурму, і ми дійшли висновку, що в процесі відбору учасників, мабуть, був недолік, внаслідок якого тестування змогла пройти «травмована» людина. Ми відкинули іншу можливість: що ситуативні чинники, які діяли в нашій в’язниці, виявилися для 8612-го непереборними.
Що ж означав наш висновок? Ми опинилися посеред експерименту, розробленого з метою продемонструвати, що ситуативні чинники важливіші за диспозиційні, і ми все ж зробили вибір на користь диспозиційного підходу!
Пізніше Крейґ сформулював нашу похибку: «Тільки потім ми помітили очевидний парадокс, що першу дійсно неочікувану і незвичну демонстрацію ситуативного чинника в нашому експерименті ми “пояснили диспозиціями”, звернувшись до тої теорії, яку збиралися розкритикувати»[65].
Ми все ще не розуміли, чи є в поведінці 8612-го якісь приховані мотиви. З одного боку, він міг справді втратити контроль над собою через надто сильне напруженням, і тоді, звісно, його потрібно було відпустити. З іншого боку, спочатку він міг зіграти «божевільного», знаючи, що за умови вдалої гри ми його відпустили б. Чи, можливо, раптово для себе він дійшов до тимчасового «божевілля», не витримавши власної гри. Згодом у звіті 8612-й ускладнює прості причини своїх дій: «Я пішов, а мав залишитися. Це було дуже погано. Революція не може бути розвагою, і я повинен це розуміти. Я мав залишитися, бо фашистам тільки на руку, якщо вони думають, що [революційні] лідери дезертирують за перших же труднощів, що вони просто маніпулятори. Я повинен був боротися за те, що вважав правильним, не дбаючи про власні інтереси»[66].
Невдовзі після того, як 8612-й вийшов на свободу, один з охоронців підслухав, як в’язні з камери №2 обговорювали план, за яким Даґ мав повернутися наступного дня разом із групою приятелів, щоб розгромити в’язницю і звільнити в’язнів. Мені ця чутка здалася геть неправдоподібною, поки наступного ранку один з охоронців не доповів, що бачив 8612-го, який крадькома пробирався коридором факультету психології. Я наказав охоронцям зловити його і повернути у в’язницю, адже він, найімовірніше, не був хворим, а просто обманув нас. Тепер я точно знав, що потрібно бути готовим до нападу на нашу в’язницю. Як ми могли запобігти насильницькому протистоянню? Що робити, щоб в’язниця змогла функціонувати і — о, так! — щоб експеримент продовжувався?
64
Цитата з нашого розділу-спогаду СВЕ: Р. G. Zimbardo., С. Maslach, and С. Haney. Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis, Transformations, Consequences, y: ed. T. Blass, Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm. Mahwah. NJ: Erlbaum, 1999. - C. 193-237.
65
Там само. - C. 229.
66
Фінальне інтерв’ю в’язня.