Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
А ще, хіба, не цікаво, що люди мають приплачувати своїм життям тільки тому, що цю наволоч – бачите, ніхто (!) не навчив працювати. Або якби, скажімо, такому спину батогами зі шкіри обідрати – як тоді? Чи не побіг би сам “пахать і сєять”?
Значення танка в сучасній Росії ніяк не слід применшувати. Танк став там у ХХ ст. національним засобом транспорту, геть витіснивши класичну але застарілу “русскую тройку” (ту саму, від якої гидливо “сторонятся народи”). Першим, здається, став давити танками біснуватий Хрущов: у НДР 1953, в Угорщині 1956; сподобалося – став давити й вдома: в Темір Тау, в Новочеркаську. На танках в’їздив до Чехословаччини й Афганістану кремлівський пияка Л. Брєжнєв. Сприйняв у них цю практику й як же “перебудований” М. Ґорбачов, в січні 1990, 1991 в Баку та Вільнюсі. В Баку танки на вечірніх вулицях роз’їхали чимало машин разом із людьми, в тому числі й три машини швидкої допомоги, про які вже неможливо було не знати – що то є. До речі, там командував військами такий собі подаючий надії російський ґенерал А. Лєбєдь (1950–2002). Який свою лебедину пісню уже проспівав. Тоді в Баку російські війська понищили більше тисячі людей. Кажуть, що їх підбирали військові вантажні машини, а потім топили тіла в бухті. За віщо загинули ці люди? В ім’я чого?
В Джохаргала совєцькі танки нарешті дочекалися свого, потерпіли повний провал.
Великого галасу у світі наробило свого часу захоплення людьми полковника Шаміля Басаєва отієї лікарні в містечку Будьоновську, з більше як сотнею закладників. Чеченські бійці там не те, що нікого не скривдили, але й не повелися нечемно. А коли вийшли всі продукти – допомагали закладникам чим тільки могли. Неросійські джерела інформації по цьому почали уникати слів “терор” або “закладники”, бо на тлі всезагального терору Москви – це так не виглядало. Не додав популярності Росії й наказ штурмувати лікарню. З цим уся російська влада повністю провалилася на очах у всього світу. Втім, тоді все ж іще вистачило розуму припинити військові дії та піти на переговори; не робити подальших провокацій людям полковника Ш. Басаєва.
Установленню мирних відносин не сприяла й “мирна” діяльність Москви, її сталий пошук зрадників власного народу, злочинних маріонеток, на яких можна опертися в чужій країні. Забезпечити вже їх руками ґеноцид та зросійщення чеченського народу. Того разу вони відкопали собі в Москві якогось Доку Завгаєва, що давно пішов у непам’ять. Потім уже на рубежі століть – кримінальника Гантемірова, або ще якогось Кадирова…
Але, підведемо певні підсумки тієї першої війни “нової Росії”. Зробимо це, однак, не власними силами, а радше словами зрадницьки убитого президента Ічкерії, ґенерала Джохара Дудаєва – з його інтерв’ю для української ґазети “Шлях перемоги”:
Росія вибрала своєю жертвою малі народи і знищує їх. Якщо у світі є терористична держава і в цілому нарід, то це є Росія і російський нарід. Тут тероризм зведено до рангу вищої політичної влади: терор, фізичне насильство, фізичне знищення беззахиснх дітей, жінок, старих, хворих. Росія повністю стирає з лиця землі міста, а хто встиг вийти з–під руїн, той гине від кулі аґрессора, який не робить винятку для чеченців чи не чеченців. У Ґрозному жило багато росіян, українців, вірмен, євреїв і інших народів – всього понад сто. Окупанти не ділили людей на мусульман, християн, юдеїв, а знищували всіх підряд, руйнували церкви, мечеті, синагоги. Високоточною зброєю, залповим вогнем, артилерією вбивали беззахисних людей, які не сподівалися такого дикого варварства. Це – людоненависницька ідеологія і практика вищого керівництва Росії.
Слова стовідсотково справедливі, та ми тут здавна простежили історичний шлях тероризму і ґеноциду в Росії. Але, можна дещо й доповнити: чому ж “ідеологія і практика вищого керівництва Росії”? Далеко не тільки. Бо вище керівництво себе під кулі не підставляє, воно сидить у кремлівському теплі та спокої. До того, це керівництво обрав російський нарід, який в тій Чечні воював і воює, втілюючи в життя політику ґеноцида. От він, і тільки він, — несе за все це історичну відповідальність: і за тероризм, і за ґеноцид.