Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго- востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.
Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його “Громадою”, а з ними й оті “две трети здешних избирателей” – як своїх прямих союзників у справі “воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года”. Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не “воссоєдінілісь” пропонує наступне:
Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющая на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.
Отже, розберімося. Нам пригадують тут “Северный Кавказ”, а це — зрозуміло, йдеться про чеченський національно–визвольний рух — протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим “Симферополем”? — тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.
От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно–визвольні рухи “усмірять”. Таскати для імперії каштани з вогню, там, “где только потребуется”. Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження — в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.
Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, — є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?
Втім, попри всі турботи влади — буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.
Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, — похвалив “сам” — російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми — нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: “що би ви вдіяли, зустрівши чеченського “боєвіка”? — та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24% - убили би, 6% - донесли “куда надо”. Це, схоже, люди відомі — голосують за “лівих” та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо — а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7% - трималися би осторонь, а от аж 63% - того “боєвіка” прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).
Може бути й таке «поніманіє», як бачите.
А поки в Ічкерії перетвореній на руїни — мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.
Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50–70 тисяч, що той, хто місто не покине — розглядатиметься як “боєвік”, з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, — всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, — не вірте, бо й це чиста брехня.