Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я чекав першого пострілу. Тепер я вже знав, що зроблю, коли Монтер увійде зі своїми людьми в коридор, що відділяє головний зал «Какаду» від кухні й кімнати, яка стала для мене пасткою, знав, що в цій ситуації поліція сама несподівано опиниться в западні, під загрозою з двох боків — досить тільки сильно штовхнути ці окуті сталевою бляхою двері, вони розчиняться, і в мене буде чудове поле обстрілу; правда, я розумів, що надії зостатися живим у мене майже нема, хоч вогонь з двох боків повинен паралізувати дії поліцаїв, і єдине, що їм залишиться, — якомога швидше відступити в бік кухні, бо більше нікуди, якщо, звісно, їх ще раніш не покладуть кулі Монтера та його хлопців.
З піднятим угору пістолетом, кожну мить готовий стрибнути вперед і кинутись у бій, я чекав першого пострілу; в голові з шумом пульсувала кров, у мене знов почався нервовий дрож, я заплющив очі й раптом мало не розреготався, подумавши про те, як швидко все може змінитись: спершу я був у пастці, здавалося, становище безвихідне, та не минуло й півгодини, як мої переслідувачі самі опинилися в западні, котру лаштували для мене, а може, й для Монтера та його товаришів; гра починалася заново, я почував себе азартним гравцем, який ставить на кін усе, що має, і нетерпляче жде наслідків. Монтера я знав і був певен, що він не покине мене в цій дірі й не втече нишком з «Какаду», помітивши небезпеку; цей напівфранцуз, напівполяк, що говорив чудним польсько-французьким жаргоном, ще ні разу мене не підвів, і я міг розраховувати на його допомогу; в коридорі вже чути було чоловічі голоси та кроки, що наближались до дверей, за якими я причаївся, готовий вистрелити… І раптом запала напружена тиша, голоси змовкли, а потім почувся обережний стук — два коротких удари, три довгих, три коротких і знов два довгих, — я слухав, вражений, і нічого не розумів: то був сигнал, про який ми домовилися з Монтером. На всяк випадок я відступив від дверей, розчинив їх різким ударом ноги й навів пістолет на купку чоловіків, що стояли в коридорі.
— Ну, старий! — весело вигукнув Монтер, побачивши націлену в його бік зброю. — Сховай пукавку. Тут усі свої. Не треба нікого лякати.
Звісно, Монтер мав рацію, та хіба міг він здогадатися, що діялося зі мною в ці нескінченно довгі хвилини чекання, хіба міг знати, що я пережив, коли він, нарешті, з’явився? Мене затопило болісне розчарування, досада, гіркота й шалена злість на Монтерових товаришів за все те, що через них довелося витерпіти, за мої даремні хвилювання, а коли я подумав, що мало не почав ідіотську перестрілку з ними, бо ж не знав їх, я відчув, що блідну, — мені раптом стало ясно, до чого це могло призвести.
— Мерзотники! — кинув я з гнівом, відійшов у темний куток кімнати і сховав пістолет у кишеню.
Вони мовчки ввійшли за мною, хазяїн «Какаду» зразу почав поратись коло вікна, старанно запнув його, і тільки тоді в кімнаті засвітили світло.
— Чого ти казишся? — спокійно запитав Монтер.
Я прикусив губу, але все ще не міг опанувати себе, мене душила лють, у цю хвилину я дивився на Монтера майже з ненавистю, його хрипкуватий гортанний голос і м’яка неправильна вимова дратували мене, а здивовані погляди його товаришів, які, здавалось, були ображені моєю поведінкою, ще більш розлютили, і я, нарешті, вибухнув:
— Слухай, Монтере! Не знаю, може, всі твої люди ідіоти. Але якщо серед них є хоч двоє-троє хлопців з головою на в’язах, чому ти не прислав їх сюди?
Монтер насупив брови, мовчки присунув до себе стілець і сів коло столу.
— Чого ти казишся?
— Якого дідька ти прислав цих двох йолопів?
Він здивовано глянув на мене.
— Та що в біса сталося?
— Під три чорти таку роботу!
— Гаразд, гаразд! Але скажи нарешті в чім річ, друже?
— У нього спитай! — кинув я, показуючи на хазяїна «Какаду». — Він все тобі пояснить.
— Це я винен! — квапливо визнав той. — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.
— Вони так гатили в двері, що, напевно, було чути в найближчому комісаріаті поліції. Просто диво, як це всі ми не вшелепались у біду.
Монтер замислено кивнув головою.
— Я наказав їм чекати мене тут, у коридорі, — пояснив він стомленим голосом. — Вони не мали права ні стукати в двері, ні з кимось говорити, ні щось робити без мого відома…