Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
«Це не моя вина!»
«Авжеж, люба, — згоджувавсь я з болем. — Безперечно, ти, як завжди, маєш рацію. Коли кохання вмирає, винен завжди чоловік».
Я сиджу в темній загратованій кімнатці «Какаду», чекаю Монтера, згадую всі розмови, які годинами провадив зі своєю дівчиною, намагаючись врятувати бодай те, що можна було ще врятувати, — та всі мої старання пішли намарне; розрив був для мене дуже болючим, хоч я й розумів, що іншого виходу в нас немає, а тепер я вже трохи заспокоївся, щогодини з’являлися все нові можливості, їх можна було використати або відкинути, але так чи так на них доводилося зважати, кожен день ніс із собою передчуття нової зустрічі, спокушав і надив облудною надією на здійснення всіх досі не справджених мрій.
Я подивився на годинник, у присмерку світляні стрілки показували цифри п’ять і одинадцять — за п’ять хвилин п’ята, час плинув страшенно повільно. Монтера все ще не було, і я почав розмірковувати над тим, як просто спинити плин часу; я міг би це зробити в будь-який момент, коли б не моє презирство до легкої смерті; крім автоматичного пістолета, я мав при собі ще й отруту, маленьку ампулу ціаністого калію — отрута річ певніша, вона діє безвідмовно й блискавично. Я був готовий до того, що може настати хвилина, коли вона мені знадобиться; я, солдат, який щодня дивився у вічі смерті, не уявляв межі власних можливостей, не знав, що здатне мене зламати, — це міг бути біль, а могло бути й бажання за всяку ціну зберегти життя; досі мені ще не доводилось переступати порога катівні, я не знав, як триматимусь у годину лютих фізичних мук, адже мене ще ні разу не допитували, досі я спритно вислизав із наставлених сілець, але це могло трапитись, і тоді маленька ампула ціаністого калію стала б моїм спільником, врятувала б мене, якби я потрапив у безвихідь. Те, що я міг вибрати рід смерті, додавало мені рішучості, рука моя ні разу не затремтіла, око ніколи не губило цілі, нерви витримували будь-яку напругу, я був спокійний, бо мав надійного спільника, а до моєї героїчної відчайдушності потроху долучався бойовий досвід.
Я ніколи не переоцінював своїх сил, завжди був у повній готовності, сторожкий і зібраний, мов людина, що поставила на кін усе, мов гравець у покер, що тягне свою останню карту, — я, комівояжер смерті, для котрого життя стало грою, найазартнішою з усіх ігор, які я знав; а я любив іти ва-банк і, навіть програючи, не почував себе переможеним, бо вважав, що можна програти багато битв, але програти війну не можна.
Якби вона знала, ким я був насправді, може, все у нас склалося б інакше, але я розкрив перед нею лише одну сторону своєї біографії, їй було відомо, що я художник і мистецтво — моє покликання, єдина життєва мета.
Спочатку це здавалося їй цікавим; ця міщанка з психологією крамарки навіть пишалася тим, що живе з художником, та через якийсь час упевнилася, що художникам властиві ті самі вади, що й усім смертним, і, всупереч її сподіванням, у них немає нічого незвичайного, — а вона так і не змогла зрозуміти, хоч була, безперечно, недурна й спостережлива, що незвичайність буття художника полягає не так у його особистих якостях, як у самій суті його таланту і щоденної професійної праці; пересвідчившись, нарешті, в тому, що її уявлення розбігаються з дійсністю, вона вже не приховувала свого розчарування й злості і навіть вважала себе в чомусь обманутою. Кінець кінцем своє співжиття з чоловіком, для якого мистецтво становило єдиний і головний зміст усіх життєвих прагнень, вона визнала банальним, а може, й принизливим. Я часто почував, як їй бракує в моїй біографії отої другої, героїчної сторони, але вперто мовчав, старанно приховуючи все, що могло б мене викрити, бо я ніколи не дозволяв собі купувати почуття жінки ціною всього того, що пережив: ціною безнастанної нервової напруги, страху, пролитої крові й убивств.
Я ніколи не дозволяв собі бавитись ані коханням, ані зброєю. Добре знав, що на світі було немало дурнів, які гинули саме через такі забави.
Але вона й гадки не мала, ким я був насправді, яке складне й тяжке моє життя, не розуміла, мабуть, і того, яким самотнім я себе почував, не уявляла, як важко мені в цій своїй самоті зберегти віру в себе. Я шукав у ній приязні й розуміння, прагнув, щоб вона стала свідком моєї творчості, чекав підбадьорення й підтримки моїх зусиль творити наперекір війні і смерті. Але ми все більше віддалялись одне від одного, і тільки після остаточного розриву я зрозумів, що вона була б рада навіть найменшому натяку на мою причетність до тих справ, які я так старанно від неї приховував і яких нізащо б їй не відкрив, поки триває в нашій країні стан облоги й боротьба.