Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
— Що значить «діти?» — сказав я полковникові Швецову. — Причому тут діти? Адже ми вміємо читати й писати, і написане нами дорослі змогли розцінити як документ, як сигнал, хоч і гріш ціна такому «сигналові». Тобто я хочу сказати, що не «ми» вміємо писати, а «я» вмію писати, хоч йдеться лише про мене. Бачте, — казав я Іванові Івановичу, — та тітка з міськздороввідділу одразу ж по почерку встановила, що це писала не доросла людина, а писав школяр. І експертизи їй не треба було. Тоді чому ж мені не нести за це відповідальності? Хоча б моральної? Полковник Швецов усміхнувся і сказав:
— Ну, наскільки я бачу, моральну відповідальність ти вже несеш. Аж плечі тріщать, так несеш. І покарання собі обрав — прийшов і, хоч як тобі було це неприємно, хоч як важко, розповів мені все. Мені! А треба було спочатку не мені. Треба було спершу підійти до Марка Ісайовича і вибачитись перед ним. Сказати: «Так, мовляв, і так, хотів, щоб було якнайкраще, а вийшло якнайгірше». А вже потім прийшов би до мене, і я б тоді допоміг все розплутати. Ти ж обрав найлегший варіант, прийшов одразу ж до мене, отож героєм себе не вважай…
— Я героєм себе не вважаю і коли хочете знати, то найперше я поговорив з нашою піонервожатою Ніною Олешко…
— Анонімну ти мав з нею розмову, як і твій лист. Почав — наздогад буряків, щоб дали капусти. Але вона дівчина тямуща, зрозуміла, що не буде учень восьмого класу ні сіло ні впало цікавитися, прийме його міністр чи ні. Вона про щось почала здогадуватись. Якось ввечері я сидів у Максима, Валерій Сахненко тоді теж був, і прийшла Ніна. Вона, виявляється, ще й перед тим Максимові розповіла про твої «буряки, щоб дали капусти», і тоді Максим вже ніякого сумніву не мав, що того злощасного листа написав ти, а не хтось інший. Ми й почали радитись, як бути далі. Найперше вирішили поговорити з Марком Ісайовичем, попередити його, словом, розповісти йому все, щоб він не думав, що той лист написаний Максимом чи під його диктовку. А зробивши це, вирішили вичікувати, наскільки «тебе вистачить», коли ти активно почнеш шукати шляхи, як свою помилку виправити. І ти думаєш, що у Ніни Олешко, у вашої старшої піонервожатої, кебети б не вистачило, що тобі порадити? Вистачило б! Але ти страшенно все «законспірував» навіщось. Іржик — молодець дівчисько, здогадалася тобі рятівне коло кинути, але ти не зумів ним скористатися. Адже її запитання на уроці було досить-таки прозорим, ти одразу ж здогадався, кого вона на увазі мала?
— Одразу.
— От бачиш. То треба було і діяти відразу, а не ходити довкола і ставити «наводящі» питання Ніні.
— Та й майже зразу, майже зразу…
— Майже! Майже — «великий чоловік»! Особливо на війні. Про нього кажуть: він майже вбитий, а він живий! Майже! Одразу треба, а не «майже» одразу.
Це ми так з Іваном Івановичем вже по всьому говорили. А я до нього справді не скоро прийшов. Все ніяк не міг вирішити, як мені бути і що мені робити.
Тоді, на уроці, Іржик як поставила оте питання Стеллі Анатоліївні, я так і обімлів, мені здалося, що всі, хто є в класі, всі на мене дивляться і всі до одного знають, що Іржик про мене говорить. А вона й бровою не повела і в бік мій не глянула. Я вже, як віддихався трохи, як перший переляк минув, то зважився на Іржика глянути, хотів очима з нею зустрітися, щоб вона, на мене глянувши, зрозуміла все. Щоб найперше зрозуміла, що я її натяк зрозумів і що поведусь як слід. Щоб між нами начеб яка таємниця була, умова, щоб вона, Іржик, могла з упевненістю сказати хлопцям: «Я помітила, що Толька все зрозумів, і він мені своїм виглядом показав, що він тепер все виправить як слід». Але вона, Іржик, навмисне вбік кудись дивилася, наче мене в класі й не було. А тоді вже що мені залишалося робити? Я не дуже чітко уявляв, якого клопоту завдав; мій лист Марку Ісайовичу, і взагалі не дуже чітко все усвідомлював. Що мені було робити? Піти до Максима? Розповісти йому все, як було? Так, мабуть, було б найкраще. Але у мене духу на те не вистачило. Полковник Іван Іванович має рацію: мужністю я похвалитися не міг. А мені здавалося, що я не боягуз. Я не раз уявляв себе коли не героєм, то у всякому разі людиною, яка в рішучу мить зможе прийняти правильне рішення і прийти на допомогу іншому.
Читав в газетах: там міліціонер хлопчака з-під коліс поїзда витяг з риском для власного життя, там один робітник, повертаючись з роботи, помітив, як на річці топилося двоє дітей, і, хоча вода була холодна, крижана, не задумуючись кинувся в річку і врятував обох дітей, там хлопчина, мій ровесник, з палаючої квартири немовля виніс, там хтось із школярів запобіг залізничній аварії, там ще щось. І часто доводилось читати, що такі героїчні вчинки робили звичайні люди, які і на фронті ніколи не були, і пороху не нюхали. Більше того! Школярі, мої ровесники, а то й молодші од мене, героїчні вчинки робили, навіть допомагали затримувати озброєних до зубів злочинців.