Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Ото і все порозуміння...
Декларація Генерального секретаріату (продовження)
Але повернімося, власне, до виступу М. Ковалевського, заклики якого до того, аби «Генеральний секретаріат високо тримав прапор українського народоправства», «повернув» «обговорення» у потрібне русло. Ще четверо промовців від «української більшості» Ради (позапартійний соціаліст Вротновський-Сивошапка, націонал-революціонер Любинський, трудовик Клепацький), не ставлячи принципових питань по суті, документ підтримали. Висловила довіру Генсекретаріату українська есдеківська фракція — всіх інших до трибуни не допустили: засідання припинили о 23-й «в зв’язку з пізньою годиною»[116].
Обговорення в дусі «суцільного схвалення» продовжили наступного дня. Результат «дискусії» — одностайна підтримка есерівської резолюції, основні пункти якої були напередодні сформульовані М. Ковалевським. Повністю резолюція УЦР звучала так:
«Заслухавши Декларацію Генерального секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довір’я.
Вважаючи Генеральний секретаріат найвищим народоправним органом Українського народу і його найвищою владою; маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється скликання Українських Установчих зборів; визнаючи потрібним, щоб Генеральний секретаріат в чергову сесію представив доклад про Українські Установчі збори, Центральна Рада переходить до чергових справ»[117] — слухання зворушливих привітань від українців Іркутського гарнізону та запровадження, напевно, соціально найактуальнішого на той час «посімейного» податку[118].
Констатація
Згадана резолюція УЦР запровадила в поточний політичний обіг Російської держави, але насамперед на території принаймні дев’яти її південно-західних губерній, низку принципових політико-правових категоріальних інновацій, як-от:
— «український народ»,
— «український народ» = «український трудовий народ»,
— «інтереси українського трудового народу» = «скликання Українських Установчих зборів»,
— Генеральний секретаріат — «найвищий народоправний орган Українського народу, його найвища влада»,
— головне завдання ГС — «представити доклад» про Українські Установчі збори.
На принципові вади цитованих документів звернув увагу Сергій Благовісний. Дослідник серед іншого указав:
— оцінка резолюції УЦР від 26 червня, яка позиціонувала ГС «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою <...> викликає сумніви, бо і «де-юре», і «де-факто» не відповідало дійсності»;
— Декларація ГС «в цілому його компетенцію та деяких секретарств залишила нез’ясованою»;
— Генсекретаріат мав подвійну підпорядкованість — перед УЦР та петроградським урядом, але «в справах державного управління мав діяти як орган Тимчасового уряду і бути перед ним відповідальним»;
— ГС «оголошувався не урядом автономної України, а вищим органом управління краю»;
— «УЦР залишалася дорадчим і виборним органом, від якого залежало (виділено нами. — Д. Я.) формування ГС»[119].
Скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?
Як установили українські науковці, станом на червень 1917 р. єдиного українського народу не існувало.
Існували, з одного боку, принаймні дві його частини, які впродовж століть були роз’єднані і функціонували в межах різних політико-правових та економічних систем і були мало — якщо не сказати гостріше — знайомі одне з одним.
Звернімося до думки двох авторитетних та компетентних у світовому українознавстві фахівців — професорів Марка фон Гаґена (Колумбійський університет) (1954—2019 рр.) та Ярослава Грицака. Їхня думка сформульована надзвичайно дипломатично і звучить так: «Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна (1914—1918 рр. — Д. Я.) стала наймасовішим вторгненням модерного світу в традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширювати його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів — настільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви»[120].