Балтазар прибуває в понеділок
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Йосип Фельдштейн
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Балтазар прибуває в понеділок». Краткое содержание книги:
— Пічоруше, будь ласка, ідіть сюди!
Коли молодший лейтенант підійшов, він сказав:
— Бачите того старого, що просить милостиню на тому боці вулиці біля під’їзду?
— Бачу, товаришу майор.
— Сердечний, у нього, здається, поганий слух.
— Поганий, товаришу майор. Бачите, у вухах має підсилювальний апарат.
— Пічоруше, мені дуже цікаво знати, чи дійсно пін погано чує?
— Привести його сюди, товаришу майор?
— Ні! Поки що дізнайтеся, якому богові вій молиться? Мене в першу чергу цікавить, чи не займається він ще чим-небудь, крім жебрацтва? Може, я помиляюсь, але слово честі, цей чоловік не дуже схожий на жебрака!
Пічоруш чимдуж побіг сходами. Але коли вийшов па вулицю, то жебрак уже зник.
IV. ЕПІДЕМІЯ САМОГУБСТВ ТРИВАЄ
Нора Солкану жестом спинила таксі. Шофер під’їхав до неї й зупинився біля тротуару. Вона сіла в машину й гучно хряпнула дверцятами. Шофер, зиркнувши на неї через плече, хотів сказати: «Невже, панно, ви ніколи не сідали до машини?» Але вона була така вродлива, що він не сказав нічого.
Нора злегка посміхнулася посмішкою, проти якої, як вона була переконана, не міг в стояти жодний мужчина, — але цього разу та посмішка була швидше рефлекторними скороченнями м’яза біля лівого кутика вуст. Вона була така ображена, що й не здивувалась, коли їй не вдалося посміхнутись.
— Куди вас везти, панно?
— Відвезіть до Тріумфальної арки.
Вона зіщулилася в куточку, заглиблена в думки, які її турбували й лякали. Час від часу шофер поглядав на неї в дзеркало, й щоразу вона здавалась йому така чарівна, що він у захваті вигукував подумки: «Яка ж вона з біса гарна». Йому кортіло заговорити до неї, але він все не насмілювався. Не тому, що це було складно для нього, а тому, що бачив, яка вона сумна. Не зважившись, він їхав повільно, як водій-аматор, що тільки недавно сів за кермо. Та як повільно він не їхав, вони прибули до Тріумфальної арки раніше, ніж він наважився заговорити:
— Поїдемо далі, панно?
— Ні!.. Ні!.. Я тут вийду!.. Так, тут! — відповіла вона, усе ще збентежена думками, у яких вона ще недавно тонула, мов у трясовині.
— Ви підете в парк?
— А це вас не стосується! — різко відповіла вона, пронизуючи його поглядом.
— Я вас не питав з лихим наміром, панночко! — вибачився він. — Я просто гадав собі: якщо ви будете в парку з годину, я міг би потім підвезти вас до міста, бо тоді я знову туди їхатиму.
— Ні!.. Дякую!.. Назад я поїду тролейбусом.
Вона хряпнула дверцятами і дуже швидко пішла в напрямі будинку «Скинтейї». Та за кілька кроків спинилася й почала лічити лавки, які поминула. Усього чотири. Вона рушила далі. П’ята лавка, шоста, сьома… Коли була на лінії десятої, поспішно сіла. Нарешті прийшла. Та ще й вчасно. Вона поглянула на годинника. Була одинадцята. Об одинадцятій вона повинна була неодмінно сидіти на десятій лаві від Тріумфальної арки. Повинна була? Зрештою чому вона повинна була сидіти тут? Серце почало стукати дужче, ніж звичайно.
«Зрештою, що ж трапилося сьогодні?»
Вона прокинулася, як завжди. Та не скочила одразу з ліжка, як то робила звичайно, а стала ще ніжитися в ліжку. Хіба в неї боліла голова? Ні. Скоріше її охопив якийсь поганий настрій. А може, и просто ліньки було йти на роботу? Вона потягалася, позіхала. Зрештою, на превелику силу встала з ліжка. І коли встала, то знала, їй було ясно, що вона вже не піде на роботу, хоч начальник і попередив її напередодні, що в нього є для неї багато роботи.
«Хіба робота коли-небудь скінчиться? — подумала вона, щоб себе підбадьорити. — Якщо я раз і пропущу роботу, то дірка в небі не з’явиться. Я стомилася, просто стомилася!»
Та, знайшовши це пояснення, вона знала, що то лише зачіпка, а в дійсності вона не пішла на роботу тому, що повинна була об одинадцятій поїхати провітритися. Провітритися? Вона дуже здивувалася своїм примхам. Як же в лихої години провітрюватися в таку пору, коли починається велика спека? Відповіді вона не знайшла, зате відчула себе одразу дуже стомленою і, зітхаючи, лягла на дивані. Через напіввідчинене вікно до неї долітав приглушений вуличний гамір, наче це гуркотів невеликий літак, пролітаючи над хмарами. І вона уявила саму себе в літаку. Точніше, уявила себе пілотом туристського літака, після чого її одразу занудило.
Скочивши з дивана, вона подивилася на годинника. Була десята, а вона навіть ще й не вмивалася. Побігла до ванної. Потім швиденько вдяглася, та як не поспішала, не встигла зібратися раніше як за чверть одинадцята. З відчаю й роздратування, та основне з відчаю, сівши в ліфт, аж заплакала.