Балтазар прибуває в понеділок

— Я бачу, що ви розрізняєте мене й себе. Ви вважаєте, що я не можу так, як ви, зрозуміти, як здорова людина може втратити своє «я».

— Я навіть не знаю, чи можна те, що я зрозуміла, назвати розумінням.

— Тоді що ж це?

— Може бути пояснення, яке, мабуть, не має ніякого зв’язку з дійсністю.

— З якою дійсністю, пані?

— З панічним страхом Парасківа, тобто я хочу сказати, з справжньою причиною небезпеки, яка загрожувала Парасківові загубити своє «я».

— Інакше кажучи, пані, ви впевнені, що небезпека була реальна?

— Звичайно, була. А хіба ви, пане, не розумієте, що якби її не було, то Парасків не покінчив би самогубством?

— Значить, Парасків Пенделяну покінчив самогубством від страху втратити своє «я»?

— Ні, пане, ні! Він покінчив самогубством уже після того, як його втратив. Не він, не Парасків, покінчив самогубством. Покінчив самогубством інший, чиє «я» він отримав.

— Хочете сказати, що він став іншим?

— Став іншим, пане. Звичайно, став іншим.

— …І як же сталося це перевтілення, чорти б його забрали? Як грім із ясного неба?

Тепер Матильда не плакала. Не було чим. В її очах з’явився загадковий блиск. Загадковим став і тон, яким вона говорила:

— Як це: «як грім із ясного неба?» Такого не буває,

— Ви ж сказали, що він не був хворий. А якщо все ж з ним сталося нещастя, то це означає, що воно сталося… як грім із ясного неба.

— Ні, це не з неба, а збоку.

— Від якоїсь особи?

Матильда здригнулася, поблідла, злякано озирнулася навкруги, ніби боялася, що хтось підслухає їхню розмову, потім із загадковим виглядом і таємничим голосом сказала:

— Можливо. Таке я припускаю. І Парасків запідозрював. Він мені про те не говорив, але давав зрозуміти. Кілька разів загадково натякав.

— У зв’язку з чим? Або з ким?

— З кимось.

— З ким же, пані?

— Не знаю… і він не знав. Він його не знав… Ніколи його не бачив, хоч і знав, що він існує. Парасків був тероризований саме таємницею, яка оповивала ту особу.

— Це був чоловік? Чи жінка?

— Не знаю.

— Пані, чи не могли б ви ясніше висловлюватись? говорите, що Парасків Пенделяну не знав тієї особи, бо вій її ніколи не бачив, але знав, що вона існує. Якщо він її не бачив, то звідки він міг знати? Отже, вона якимсь чином загрожувала йому? Діяла якимось чином, щоб його ліквідувати?

— Тільки раз, єдиний раз Парасків мені поскарживсь «Чую, що мене таємно, підступно обплутують. І одного дня вдарять, Матильдо. Слово честі, Матильдо, одного чудового дня вони вдарять, і тоді я пропав». Так мені говорив Парасків, як я вам уже сказала, лише один раз.

— А ви його не питали, як саме його вдарять? Може, вб’ють його?

— О ні! Зовсім ні,

— Тоді ж як?

— Ударять його, тобто примусять його втратити своє «я».

— Хто? Загадкова особа?

— Так, загадкова особа.

«Здається, в цьому її маренні міг би розібратися тільки Дуку. Я здаюся».

— Пані, дозвольте скористатися вашим телефоном?