Балтазар прибуває в понеділок

Матильда здригнулася й, здавалося, була дуже здивована.

— Особа… з чарівним голосом? Що вам відомо про ту особу?

— Не має значення, що ми знаємо. Зате дуже важливо довідатись, що вам відомо про ту особу. І чому ви думаєте, ніби я щось знаю?

Тому, що Матильда Григоріу дивилася на нього якось підозріливо й роздратовано, він пояснив:

— Дивно було б, якби він вам не сказав про неї, адже ви були друзі.

— Пане, я не знаю нічого, крім того, що вона існує. Все!

— Вона приходила до нього в гості? — навмання спитав Дуку.

— Додому Парасків взагалі не водив жінок. А її, мені здається, її ніколи б не привів.

— Це вам тільки здається?

— Так, тільки здається.

— Якщо про особу з чарівним голосом вам відомо тільки те, що вона існує, то що вас примушує допускати, тільки допускати, що він у жодному разі не привів би її додому до себе?

— Пане, хоч Парасків мені ніколи не говорив про неї, я знаю, що вона існує і що звідси все нещастя.

— Від тієї жінки?

— Чи від неї? Не знаю, що вам відповісти. Може, й від неї. Може, й від когось, але у зв’язку з нею. Я майже не насмілююся подумати.

— Про що?

— Про все те, що трапилося. Мене охоплює жах!..

Раптом з Матильдою Григоріу відбулася справжня метаморфоза. Спочатку вона захвилювалася, потім неждано її охопив жах. Вона зблідла, її гарні руки затремтіли, і щоб воші, чужі, цього не помітили, вона сховала їх під стіл. Очі дивилися так само схвильовано її перелякано, бігаючи на всі боки. У Дуку було враження, що Матильда Григоріу жде дуже напружено, що ось-ось подзвонять по телефону або біля дверей. В усякому разі, ждала якихось подій.

— А що, пані, якби ви спробували нам більше довіряти?

— Як це — «більше довіряти»?

— Дуже просто й дуже звичайно. Не приховувати нічого від нас, висловити все те, що, як мені здається, ви з якихось причин навмисно приховуєте.

— Неправда! Клянусь, що я нічого не приховую.

— Ви щойно сказали, що навіть не насмілюєтеся подумати про те, що відбувалося, бо вас одразу охоплює жах. Від чого?

— Чого ви весь час мене про таке питаєте? Хочете зробити мене нещасною? Зрозумійте, їй-богу, панове, я нехочу, щоб зі мною трапилося те ж, що із Парасківом.

— Боїтесь втратити своє «я»? — спитав Богдан, який відтоді, як прийшов Дуку, весь час мовчав.

— Хіба я можу знати, що може зі мною статися? Так, може, і я втрачу своє «я» так само, як Парасків. А ви гадаєте, що цього не може бути?

— Пані, де ви працюєте?

Матильда Григоріу не відповіла. Ніби й не чула запитання. Піднялася зі стільця й дивною ходою, наче привид, підійшла до дверей на балкон. Відчинила їх неуважно, вийшла на балкон і за мить перекинула ногу через перила. Богдан, який був ближче, кинувся й схопив її руками, коли вона ось-ось мала перекинути й другу.

— Покиньте ці жарти, мадам! — крикнув сердито на неї.

Тому, що Матильда Григоріу прикинулася чи й справді була непритомна, підняв її й поклав на канапу.

— Як у біса легко ці жінки непритомніють саме тоді, коли стикаються з великими труднощами! Гадаю, що вона дійсно знепритомніла.