Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, — наслідок.

Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень — заспокоюю себе — прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.

Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.

Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів — п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця — постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися — на годиннику, як не як, 02.10, — але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина — один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший — моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом — сам як перст у цьому світі. Вона — розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко — за незначних дві-три години — їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.

Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.