Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Не в спідницях часом? — поцікавився Соболь.
— При ділі хлопець, — Рокитко вирішив не вдаватися в подробиці. — Теслює разом із батьком. А пару місяців тому ми порадилися й вирішили: нема чого справді бойовому офіцерові-розвідникові сокирою цюкати. Краще хай допомагає за порядком стежити…
— У вас тут непорядок? — зіграв здивування підполковник. — До цього випадку, я маю на увазі?
— Для чого ці розмови? — Гармашеві набридло бути пасивним слухачем, адже незрозумілі йому суперечки точилися довкола його особи. — В чому ви тут бачите кримінал, товаришу підполковник?
— Ти, синку, не поспішай, — Соболь окреслив багатозначну посмішку. — Я коли захочу — знайду тобі кримінал. Просто в нас людей із бойовим досвідом у міліції не вистачає, а тут кадри задурно пропадають. Тесля… Щось я не знаю про таку посаду для теслі — заступник чи помічник дільничного уповноваженого. Скажи ти — розвідник… Правда — розвідник?
— Перший Український фронт, полкова розвідка, командир розвідувальної роти. Документи показати?
— Встигнеш, — Соболь відчув, що розмова заходить не лише далеко, а й у зовсім не потрібне русло.
Він сам у сорок першому просився на фронт. Його лишали в Тюмені начальником міліції. Він перестав тероризувати військкома тільки після того, як лишився на своїй посаді — ловити бандитів для Клима Соболя було справою більш звичною, аніж здійснювати загальне керівництво, нехай це навіть сприяло кар’єрному зростанню.
І ось тепер, коли з фронту поверталися люди, котрі за чотири останніх роки побачили й пізнали більше, аніж він, підполковник Соболь, за двадцять, йому ставало від цього трохи прикро. Звісно, правду казав тоді військком — своє Соболь уже одного разу повоював. Саме тому підполковник тримався з ветеранами, особливо такими молодими, насторожено.
Вони просто некеровані. Вони досі відчувають себе на передовій, вони звикли до законів воєнного часу. Для них не існує авторитетів, окрім, можливо, їхніх бойових командирів. Вони — реальна сила, і не дай Боже сила ця спрямується не в тому напрямку, в якому потрібно. Свою власну невикористану на колчаківському фронті енергію Клим Соболь зміг спрямувати в потрібне русло. Тепер перед ним стоїть хлопець, якому набридла війна, але ще не набрид стан війни.
— Устигнеш, — повторив Соболь. — Ми ще поговоримо з тобою докладно, старший лейтенанте Гармаш. Як тебе звати, до речі?
— Павлом.
— Ну, так що тут сталося, Пашо? Можеш розказати, показати?
— Нема чого особливо розводитися, — Гармаш глянув на Пархомчука. — Коли ми прибігли сюди, Пилипко в калюжі крові біля вікна лежав. Отам, — він показав рукою, — кров іще залишилася на грязюці. Ніхто не ходив, за цим ми простежили.
— Молодці, — зітхнув Соболь. — Далі що, далі! Хто з пораненим говорив?
— Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді — у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…
— Нікого не бачили?
— Ми — ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.
— Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті — потерпілий говорив із тобою?
— Можна сказати, так.
— Що значить — «можна сказати»?
— Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» — два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря, де він, який він?» Коли Пилипко наче видихнув: «Ро-ого-ого-жин! Спиря!» потім у нього з рота кров пішла, вирубався тут же, очі закрив. Ну, тут уже доктор наспів, дільничний. Я йому, ясна річ, усе переказав. Ось і все.
— Коли він прийшов до тями? — Соболь глянув на Генчука.
— Більше не приходив, — почулось у відповідь. — Так і помер.
— Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?
— Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, — знову вступив у розмову Пархомчук. — Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.
— Я навіть можу показати, де його закопали, — Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.
Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.