Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.
— Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, — сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.
— Що ви хочете зробити зі мною? — спитав Паоло.
— Дехто хотів би тебе повісити, — веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.
Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод — адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.
— Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, — мовив він.
Веснянкуватий засміявся.
— Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.
Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.
Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло — нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.
Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з легким серцем ждати вечора.
Його роздуми обірвав грюкіт засува. Відчинилися двері, і веснянкуватий уніс шматок яловичини, окраєць білого хліба і кухоль свіжої води.
— У нас не будеш голодувати, — сказав він. — Можеш не боятися. Ніхто тобі не вчинить нічого поганого, їж!
Увечері весь загін — чоловік сто двадцять — зібрався в затишній улоговині навколо багаття. Вмостившись на землі, розбійники чекали полоненого.
Анджоліно сидів, оточений десятком помічників, і похмуро дивився у вогонь. Паоло окинув поглядом мовчазний гурт людей. Він чув завивання вітру, рев водоспаду, і на якусь мить йому здалося, що десь зовсім близько шумить його рідне море.
— Ти знаєш мене? — спитав його Анджоліно. Паоло заперечливо хитнув головою. Яскраво палахкотіло багаття, відбиваючись вогниками в очах присутніх, що насторожено дивились на високого широкоплечого юнака.
— Мене називають Королем полів, — гордо промовив Анджоліно. — Ми забираємо у багатих і віддаємо бідним. Ти чув що-небудь про нас?
— Так, я чув про вас.
— І ти, дурню, все ж таки вирішив захищати товстопузого епіскопа? — гнівно мовив Анджоліно. — Ти знаєш, що оті три тисячі унцій, які він віз з собою, здерто з селян?
— Коли я захищав епіскопа, я й гадки не мав, хто ви такі. — В голосі Паоло не відчувалося страху.
— Він бреше! — крикнув хтось із присутніх. — Повісити його!
— Прикуси язика! — Голос Анджоліно звучав суворо й рішуче.
Всі стихли.
Анджоліно, нічим не видаючи свого хвилювання, знову звернувся до бранця.
— Розкажи нам, хто ти такий і куди йдеш? Говори голосно, щоб усі тебе чули.
Паоло, ніби прокинувшись від сну, почав розповідати про свої пригоди. Ніхто не перебивав його. Вуха слухали його розповідь, серця розуміли її. Ніколи ще не доводилося Паоло говорити про своє життя. Ніколи ніхто не питав у нього: хто ти такий? Але тепер, осяяний теплими відблисками багаття, він говорив, і слова ніби самі собою зривалися з його вуст.
Похмуре обличчя Анджоліно проясніло.
— Мене примусила тікати в гори сваволя поміщика, — сказав він, коли Паоло скінчив свою розповідь. — Тобі ж горя завдали п'ятнадцять мішків солі. Але, зрештою, це те ж саме. Куди не подивишся — скрізь те саме. — Розбійники мовчки кивали головами і задумливо дивилися у вогонь.
ВЕСНОЮ 1269 РОКУ
Швидко проминули зимові місяці з карнавальними святами. Настала весна і вкрила береги каналів і проток ніжною зеленою ковдрою, зігнала з високого небесного склепіння хмари. На деревах і кущах розпускалися листки й квітки.