Незвичайні пригоди Марко Поло

І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.

— Мене послав дідусь, — несміливо озвалась вона. — Ви ще спите?

Паоло посміхнувся.

— Ні, не сплю, — сказав він. — Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Дідусь заборонив розмовляти з вами.

Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.

— Я тільки на хвилинку, — квапливо промовила вона. — Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?

— Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! — нагадав їй Паоло.

Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.

— Залиштесь! — мовив Паоло. — Я пожартував. Якщо ви нікому не розкажете, я охоче розповім вам про усе, що сталося зі мною.

Її обличчя вмить проясніло.

— Не бійтесь, я не скажу нікому жодного слова. Тільки швидше, поки не повернувся дідусь.

Дівчина присіла біля постелі Паоло. В очах її палахкотіла цікавість.

Паоло вирішив, що краще не розповідати їй усього. Надто балакучою здалася йому ця дівчина. І він розказав їй, що вночі, під час бурі, його змило з корабля і він ледве дістався до берега, йому завдавало втіхи стежити, як на її обличчі відбивалось то співчуття, то розчарування. Співчуття, тому що його було поранено і він лежав перед нею знесилений, і розчарування, тому що дівчина чекала якоїсь таємничої історії, а зовсім не такої буденної.

— Тепер я побіжу до дідуся і скажу йому, що ви вже прокинулись, — мовила вона. Але в цю мить відчинилися двері і до хатини зайшов сам Дімітро. Дівчина схопилася. — Я хотіла йти до вас, дідусю! — вигукнула вона і майнула повз нього на вулицю.

Старий мовчки підійшов до постелі Паоло.

— Розповідай! — наказав він, і здивований Паоло вловив у його голосі владні нотки.

Поки Паоло розказував, Дімітро взявся готувати сніданок. Однак з окремих його реплік Паоло зрозумів, що старий уважно наслухається до кожного слова.

— Спочатку їж, — наказав дід, коли Паоло замовк. — А то залишишся голодний. — Він вийняв з дерев'яної скрині в кутку хліб, в'ялену рибу і поклав перед гостем. Але дивна річ: Паоло, хоч давно нічого й не їв і добре таки знесилів, чомусь зовсім не відчував голоду. Вкусивши кільки разів хліб, він відсунув його від себе.

— Вибачте, дідусю, — промовив він, — але зараз я не можу їсти.

У нього палали щоки й чоло, боліла голова…

Дімітро, який спостерігав за Паоло, велів йому перевернутись на другий бік.

— Не турбуйся, — сказав він, — сьогодні увечері я поговорю з сусідами. Залишишся тут, доки не видужаєш. Ми нікого не видаємо поліції, якщо це не злодій і не вбивця… Ану, зціп зуби!