Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Дімітро оглянув поранене плече Паоло і, бурмочучи собі щось незрозуміле під ніс, ворухнув його праву руку. Нестерпний біль і раптовий жар пройняли хворого.
— Лежи і не вставай! — наказав дід.
Він вийшов з хатини і невдовзі повернувся з якоюсь маззю. Знову бурмочучи щось незрозуміле, старий намазав гостеві поранене плече і міцно перев'язав його хусткою.
— Тобі не можна рухатися, хлопче, — бурмотів Дімітро. — Мабуть, довгенько погостюєш у мене.
А ввечері навколо постелі хворого стояли п'ятеро рибалок і радились, що робити далі. Дімітро розповів їм, що знав про незнайомця. Було вирішено дати притулок Паоло, доки він не видужає, а потім допомогти йому непомітно піти звідси. Піклуватись про хворого було доручено стрункій дівчині, — правнучці старого Дімітро.
Паоло не чув розмови. В нього почалася лихоманка.
Поволі верталося здоров'я в змучене тіло. Нарешті настав час, коли Паоло зміг подумати про дорогу. Він вирішив сказати Дімітро, що найближчими днями покине його домівку.
— Побудь ще з тиждень, а тоді вже можеш іти, — сказав старий. Паоло припав йому до серця, і Дімітро охоче затримав би його надовше. Але досвідчений рибалка усвідомлював, що Паоло не знатиме спокою, доки не залишить венеціанської землі.
Джулія весь час самовіддано доглядала хворого. Одного вечора він щиро розповів їй, як потрапив на контрабандистську барку, як бився з капітаном Матео і потім упав у воду. Тепер вона знала, що він піде від них і, можливо, ніколи вже не повернеться.
Одне питання мучило її, вона не могла-довше стримуватись.
Йшов дощ. Рибалки виїхали в море. Дідусь Дімітро подався в сусіднє село продавати сушену рибу. Паоло сидів біля столу і дивився крізь маленьке віконце на безлюдний берег. Джулія місила в дерев'яних ночвах тісто.
— Дідусь казав, що ви скоро підете від нас, — озвалася вона..
Паоло ствердно кивнув головою.
— А що скаже ваша наречена Джіаніна? — Дівчина випросталася і відкинула рукою з чола біляве волосся. Обличчя її розчервонілось. — Завжди падає на обличчя, — мовила вона, посміхаючись.
— Що скаже Джіаніна? — здивовано перепитав Паоло. — Моя наречена?
Джулія розмішувала тісто і, здавалось, була цілком захоплена роботою.
— Авжеж, — озвалася вона. — Коли ви марили, то весь час згадували якусь Джіаніну… Власне, мені байдуже. Я просто собі спитала.
— Так, так, — промовив Паоло. — Справді, що ж вона скаже?
— Вона дуже сумуватиме, хіба ні?.. Ох, мало не забула!
Дівчина схопила ночви і вибігла під дощ, навіть не напнувшись хусткою. Через кілька хвилин вона повернулась. З волосся в неї стікала вода.
— Ну й погода! — сказала вона і знову схилилась над ночвами. — Я бачу, ви зажурились.
— Джіаніна — не моя наречена, — озвався Паоло. — Але ваша правда, Джулія, вона дуже сумуватиме, та й Джованні теж, і Марко…
На обличчі дівчини відбивалась то журба, то радість.
— І я сумуватиму, Паоло, коли ви підете від нас, — сказала нарешті вона.
Наступного дня надвечір Паоло прощався з Венецією, з мовчазними гостинними рибалками, з столітнім Дімітро, у якого на старечому зморшкуватому, засмаглому обличчі молодо виблискували очі, з стрункою Джулією.
— Може, ви ще коли-небудь повернетесь до нас? — спитала дівчина.
Паоло стояв, оточений рибалками. Вечоріло. Під ногами, взутими в грубі рибацькі черевики, рипів пісок. Поблискувала сиза вода.
— Дякую вам усім! — сказав Паоло. Потім обернувся до дівчини: — Обов'язково повернуся, Джулія.
Нелегко було прощатися. Рибалки дали Паоло сорочку, куртку й черевики.
І ось він ішов шляхом, несучи в руці полотняну торбину з сушеною рибою, самотній, але здоровий і дужий після перенесеної хвороби, охоплений радісним почуттям волі, яке було сильніше за біль розлуки. Тепер починалося його власне життя. Адже досі він жив лише для інших, жив лише там, де був потрібний іншим, вірний і надійний Паоло, який умів ховати так глибоко в серці свої бажання і пристрасті. Тепер він починав нове життя.
Тієї штормової ночі, коли він кинувся з кулаками на капітана Матео, його життя пішло по новому руслу.
Але що ж буде далі, Паоло? Перед ним пролягала дорога. Вона вела далеко на південь через міста, навіть назви яких викликали захват; через гори і скелі, вздовж морського берега, крізь густі ліси й оливкові гаї.
І Паоло помандрував цією курною дорогою. Він працював носієм у маленькому портовому містечку, носив кошиком землю на схили гір, звідки її змивали дощі, збирав врожаї апельсинів, просив хліб у святому місті Римі, спав у стайнях, повітках і нічліжках, блукав, мандрував і мріяв про Великий канал і про маленьку рибацьку хатинку на березі лагуни.