Незвичайні пригоди Марко Поло

— Джіаніна нічого мені не казала, — відповів Джованні. — Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

— Добре, що ти прийшов, Джованні, — повторив Марко. — Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

— Клянусь! — урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

— Ходи-но сюди! — Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

— Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, — промовив таємничим голосом Марко. — Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

— Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

— Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон — теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… — Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. — А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

— Отже, ти хочеш покинути Венецію, — мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

— Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, — казав майстер Бенедетто. — Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.

Марко бачив перед собою ясні очі друга, які очікувально дивилися на нього. Він відчував, що це рішення нелегко далося Джованні.

— Тобі не можна плисти зі мною, Джованні, — сказав він. — Подумай про Джіаніну. Ти мусиш піклуватися про неї… Ні, не можна тобі плисти зі мною. Матросові Маріно нелегко буде й одного провести на корабель.

Джованні спробував умовити товариша перебратися до нього на Мурано і там таємно пожити деякий час, але Марко відповів йому, що П'єтро Бокко саме там його й шукатиме, йому не лишається нічого іншого, як покинути Венецію. Хіба Джованні не знає, що він, Марко, надумавши щось, завжди доводить справу до кінця. І Марко в яскравих барвах змалював перед товаришем свою майбутню морську мандрівку й ті пригоди, які чекають на нього в Дамаску. Джованні слухав його, і все було так, як і раніше, коли вони сиділи на кам'яних східцях вілли і зачаровано дивились на лагуну, віддаючись мріям. Тільки Джіаніни не було з ними.