Незвичайні пригоди Марко Поло

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

— Три тисячі унцій, — сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

— Ось ваші півтори тисячі унцій, — сказав він. — Їдьте з богом!

Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі — виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.