Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
— Скільки ж ти вистраждав через мене! Ратнасінх спробував підвестись.
— Без випробувань не досягнеш мети, — мовив він. Чінта дбайливо і обережно знову вклала його на постіль.
— Навіщо ти кажеш про випробування? Ти ж тільки захистив слабку жінку. Я певна, що якби то була не я, а якась інша жінка, ти оборонив би і її. Чи знаєш ти, що я присяглася ніколи не виходити заміж? Але твоя самопожертва порушила мою клятву. Я зросла серед воїнів і тільки найхоробрішому з них можу віддати своє серце. Я зневажаю патякання базік, кривляння негідників, брутальність нахаб. Вони для мене — нудні блазні. А в тобі я знайшла справжню жертовність, і тому стала твоєю служницею — і не від сьогодні, а вже давно.
Настала шлюбна ніч. У глибокій тиші тільки серця двох закоханих билися схвильовано й палко. Місяць згори лив своє молочно-біле світло, і в його сяєві молоді провадили свою любовну розмову. І раптом принесли звістку, що до фортеці наближається ворожий загін. Чінта здригнулась. Ратнасінх підхопився на ноги і зняв зі стіни свій меч. Закохано дивлячись на чоловіка, Чінта мовила:
— Пошли когось, навіщо тобі йти самому?
— Боюся, що цього разу ворог набагато численніший, — відповів Ратнасінх, беручи на плече рушницю.
— Тоді і я піду з тобою! — згукнула Чінта.
— Ні, ти залишайся тут. Сподіваюся, що не забарюся довго, швидко прожену ворога. Певно, так уже нам судилося, щоб наша шлюбна ніч стала і ніччю перемоги.
— Мені чогось страшно і так не хочеться відпускати тебе.
Розчулений щирою тривогою дружини, Ратнасінх пригорнув її:
— Кохана, до ранку я повернуся!
Чінта обняла чоловіка із очима, повними сліз, заговорила:
— Побоююсь, що так швидко ти не повернешся. Але пам'ятай, любий, я скрізь буду з тобою. Та гаразд, іди вже, але щодня присилай мені звістку. І заклинаю тебе, нападай на ворога тільки слушної миті. Бо я знаю, щойно ти побачиш ворога, як забуваєш про все. Благаю тебе, будь обережним, дій обачно. Іди! А коли треба, покажи ворогові спину так, як ти показуєш йому обличчя.
Чінту не полишала тривога. Там, де досі переважало жадання перемоги, тепер переважало кохання. Колись безстрашна жінка-полководець, що розлюченою тигрицею кидалася на ворогів і сіяла серед них страх, тепер благала богів захистити її незмірне щастя — Ратнасінха, що саме сідав на коня.
Вона стояла, проводжаючи його поглядом, аж поки він зник у гущавині лісу. Потім піднялася на найвищу вежу й довгі години дивилася в той бік, де зник її коханий. Там було безлюдно, гори давно сховали її коханого чоловіка, але Чінті здавалося, що все ще бачить його перед собою. Аж коли над лісом зайнялась рожева заграва світанку, її солодке заціпеніння послабло, і вона відчула, ніби довкола безмежна пустка. Не втираючи сліз, вона спустилася у фортецю, впала на шлюбну постіль і нестримно заридала.
Загін Ратнасінха налічував ледве сотню чоловік, але то були добірні воїни, хоробрі, випробувані в багатьох кривавих січах. В передчутті близької битви вони при-острожували коней і співали бойової пісні:
Лунала серед гір бойова пісня, тупотіли кінські копита. Так минула ніч. Сонце розплющило своє багряне око і обсипало зливою золотого проміння загін Ратнасінха. І в рожевому ранковому світлі всі побачили на пагорбі неподалік ворожий табір.
Похнюплений, збайдужілий до всього і пригнічений розлукою з молодою дружиною, Ратнасінх поволі їхав на коні позаду війська. Якась нездоланна сила тягла його додому, чи не вперше в житті голову обсідали тривожні, важкі думки. Хіба ж передбачиш, як скінчиться битва? Згадка про безмежне щастя, яке він залишив, болісно стискала йому серце. Ратнасінх бачив перед собою лише затуманені слізьми очі любої Чінти, і була навіть мить, коли він ледве не повернув коня назад, до неї. І щораз менше йому хотілося іти назустріч ворогові…
До нього під'їхав один із досвідчених воїнів:
— Брате, поглянь, он на тому високому пагорбі розташувалося вороже військо. Як ти гадаєш, може, на нього напасти зненацька? Ворог не сподівається, і ми швидко розіб'ємо його. Якщо ж зволікати, ворог оговтається і влаштує нам відсіч. А це вже гірше, бо воїнів у нього не менше тисячі.
Ратнасінх занепокоєно подивився на ворожий табір.