Книга пригод 3

— Присягаюсь, — вигукувала зухвала баба, — цей хрест нашої покійної герцогині Амалясвінти ніхто не зможе підняти й понести — навіть найдужчий парубок. Але Гертрудочка завтра ж понесе його, як пір'їнку. Люди! Цьому чудові вже тисяча літ, а воно все ще новісіньке! Воно ніколи не зраджувало сподівань, і клянусь, що й завтра все зійде гаразд!

Порівнявши цю кумедну сцену з іншими, що їх доводилось мені бачити на моїй благословенній батьківщині, я почав розуміти її і оцінювати саме так, як за годину після того, коли я краще ознайомився з справою і остаточно з'ясував її. Та плин моїх думок раптом був неприємно обірваний верескливим вигуком блаз-нихи в білому каптурі з багровим обличчям, дурними, хитрими оченятами і ледь помітним кирпатим носиком, що був на неприродно далекій відстані від звірячого рота.

— Гей, ви там, італійський писарю! — закричала вона до мене. Я був у цей день вбраний просто, по-дорожньому. Та сліди мого класичного[52] походження позначались на моєму обличчі. — Підійдіть-но ближче і підніміть мені хрест блаженної Амалясвінти. — Глузливі погляди всіх звернулись до мене; юрба розступилась і згідно з алеманським[53] звичаєм мене грубими стусанами проштовхнули наперед. Я почав відмовлятися, посилаючись на те, що руки в мене — як вам відомо, друзі, — короткі й кволі.

Оповідач розмашистим жестом показав свої руки. Тоді безсоромна, оглянувши мене, вигукнула:

— Зате в тебе, шельми, довгі пальці!

І справді, мої пальці, завдяки щоденним вправам у писанні, розвинулись і стали гнучкими. Юрба навколо мене зняла гучний регіт, причини якого були мені не зрозумілі, але він образив мене, і я відніс його на карб абатисі. З обуренням я відійшов, звернув за ріг церкви, яка була поблизу, і, побачивши, що головний вхід відчинено, увійшов туди. Благородне округле склепіння вікон та арок, замість модного тоді стрілчастого склепіння і безглуздих закрутків, настроїли мене ясно і спокійно. Повагом рушив я уперед, де мене приваблювала велика скульптура, яка у світлі, що падало згори, потужною громадою виступала з таємничого присмерку і здавалась навіть прекрасною. Я підійшов ближче й не розчарувався. Це була висічена з каменю група, яка являла собою дві з'єднані хрестом постаті. Хрест своїми розмірами й пропорціями так був подібний до виставленого на луці, що не можна було сказати, який із них зроблено за зразком другого. Могутня жінка в терновому вінку несла його дужими руками, держачи майже горизонтально на міцному плечі, і схилялась під ним, як це було видно по зігнутих колінах. Поруч, але трохи попереду цієї велетенської жінки, менша постать з віночком на гарненькій голівці, співчутливо підставляла своє кволе плече під жахливий тягар. Старий майстер навмисне, — а може, й за браком уміння, — грубо, недбало вирізьбив тіла і одяг, віддавши весь запал свого натхнення і всю майстерність зображенню голів, що виражали розпач і співчуття.