Книга пригод 3

— Мабуть, що так, — нарешті озвався він.

— То будемо нападати?

— Як хочете. Але не забувайте, що ворогів куди більше.

— То й що? Адже нам доводилося розбивати і переважаючого ворога.

— Воно-то так, але чи варто зосліпу кидатися у вогонь?

— Брате, невже це я чую від тебе? Воїн і живе для того, щоб нехтувати небезпекою! Тож не барися з наказом, а ми вже покажемо себе в битві.

— Усі надто стомлені. Може, краще трохи перепочити?

— Ні, брате, якщо вони нас помітять, не минути лиха.

— Тоді вперед, на ворога!

І воїни Ратнасінха помчали на ворогів. Та щойно вихопилися на пагорб, як зрозуміли, що то тільки здавалося, ніби ворог ні про що не здогадується. Навпаки, ворог сам готувався напасти першим. А відступати було вже пізно, довелося прийняти бій. Тим більше, що невеличкий загін не злякався, адже вів його уславлений Ратнасінх! Не злічити битв, виграних ним, тож і тепер, цієї скрутної хвилини, він не розгубиться.

Воїни шукали поглядом свого ватажка, та його ніде не було. Де ж він подівся? Невже напризволяще залишив своїх» бойових побратимів? Ні, це неможливо! Певно, він десь поблизу, лаштує ворогові якусь пастку.

А ворог уже майже поряд. Що могла вдіяти жменька воїнів проти переважаючого ворога? Звідусіль залунали крики:

— Ратнасінху, брате, де ж ти? Ми чекаємо на тебе! Поглянь, ворог уже поруч, а ти мовчиш! Стань попереду, додай нам відваги й поведи безстрашно до перемоги та слави!

Але не озивався Ратнасінх, а ворог — ось він.

Почалася кривава січа. Воїни Ратнасінха сміливо кинулися на ворога, бо й відчай додав їм сил. Та що з того, що вони билися, як леви, коли ворог переважав удесятеро, а ватажок десь зник? Ніхто вже не сумнівався, чим скінчиться битва. Маленький загін танув на очах: той поліг, коли майже дістався до ворожого полководця, того вбили, коли він видирався на бойового слона… Вороги й самі не могли стримати захоплених вигуків, бачачи мужність Ратнасінхових воїнів. Тільки ж такі воїни здобувають славу, а не перемогу.