Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно.
— Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять!
І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурм почав нишком наспівувати:
Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав.
На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами.
— Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю!
— О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив!
— Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері!
— Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло.
— Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!..
Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту.
Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:
Помалу пісня завмирала. Горда гезька ескадра зі своїми трофеями, з кривавими своїми ранами й славою виходила у відкрите море, ховаючись у дедалі густішому тумані.
Премчанд
САТІ
Оповідання
Понад два століття вже минуло, а ім'я Чінтадеві не забулося. Ще й досі по вівторках тисячі жінок і чоловіків приходять в один із найглухіших кутків Бунделькханда, щоб засвідчити їй свою шану. Такого дня безлюдна й пустельна раніш місцина сповнюється величальним співом, а довколишні долини й пагорби розквітають різнобарвним маєвом жіночих убрань. На високому косогорі там стоїть капличка, і ще здалеку видно прапорець, що майорить на її шпилі. Капличка маленька й тісна, в ній ледве-ледве можуть вміститися двоє людей. Всередині жодних зображень, лише невеличкий вівтарик. До каплички знизу ведуть кам'яні східці, огороджені обабіч суцільними стінками, щоб хтось із прочан не оступився і не впав униз. Саме на цьому місці спалила себе Чінтадеві. Але зійшла вона на поховальне багаття не за своїм померлим чи загиблим чоловіком. Ні, він стояв майже поруч, благально склавши перед грудьми долоні. Та Чінтадеві навіть не глянула на нього. Вона згоріла на тому поховальному вогнищі не з тілом, а з душею свого чоловіка. А він сам не згорів — пойняті вогнем, спопеліли тільки його честь та воїнська доблесть.