Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
Стоїть над берегом Ямуни невеличке містечко Кальпі. Там у сім'ї хороброго воїна й народилася Чінта. Ще маленькою лишилася вона без матері, тож усі турботи про доньку лягли на батькові плечі. А часи були тривожні, точилися безперервні війни. Воїни перебували весь час у походах, навіть їли й спали вони в сідлі. Минало в походах і дитинство Чінти, вона зазнала всіх радощів і злигоднів воїнського життя. Вирушаючи на битву, батько залишав дівчинку в захистку густих дерев або в якійсь печері. Зоставшись на самоті, Чінта відразу починала ліпити, а потім руйнувати фортеці з піску та землі. Ляльок вона не знала, її іграшками були вали, що їх вона насипала, воїни, яких вона виліплювала й розставляла на полі бою. Траплялося, що батько не повертався і ввечері, та дівчинка не лякалася і перебувала ніч, голодна й спрагла, сама в безлюдному місці. Вона ніколи не чула казок про мавп і лисиць, чула тільки захоплені розповіді про доблесні воїнські подвиги і то з вуст самих воїнів. Лише ті розповіді полонили уяву дівчинки.
Якось аж три дні батько не з'являвся і не подавав про себе ніякої звістки. Сидячи в гірській печері, дівчинка в уяві зводила небачену ще фортецю, до якої не підступитися ворогам. Цілий день думала про ту фортецю, а потім вона їй навіть приснилася. Третього дня надвечір кілька батькових товаришів-воїнів постали перед нею, заплакані й засмучені. Вражена Чінта запитала:
— А де ж мій татко? І чого ви плачете?
Замість відповіді вони заридали ще дужче, і тоді дівчинка зрозуміла, що її батько загинув на полі бою геройською смертю. Та жодної сльозинки не зронила тринадцятирічна Чінта, обличчя її не сполотніло, болісний, розпачливий зойк не вихопився з її грудей. Вона тільки посміхнулася сумовито:
— То чого ж ви плачете, якщо мій батько поліг геройською смертю? Хіба може бути для воїна славніша смерть, ніж ця? Хіба може бути більша винагорода воїнові за його хоробрість і мужність? Не плакати, а радіти треба, що він поліг на полі бою!
Один із воїнів невесело проказав:
— Нам жаль, що ти осиротіла. Що тепер буде з тобою?
Чінта з гідністю відповіла:
— За мене не бійтеся, адже я дочка воїна. Продовжуватиму те, що робив батько. Він віддав своє життя, щоб визволити від ворогів вітчизну. Я заміню його! А тепер ідіть і зберіть людей, мені ж приготуйте коня і зброю. Якщо буде на те воля небесна, то я стану воїном, не гіршим від будь-якого чоловіка. Та коли побачите, що я злякалася, то нехай ваша рука не здригнеться і без вагання занесе наді мною безжалісного меча. Отаке моє прохання до вас. А тепер ідіть, не гайтеся!
Воїнів анітрохи не здивували слова дівчинки, хоча вони й сумнівалися, що Чінта зуміє дотримати обіцянки.
Минуло ще п'ять років. Слава про Чінтадеві котилася краєм. Ворог зазнавав поразки за поразкою, а вона була ніби живим втіленням перемоги. Під градом куль і стріл Чінта безстрашно кидалася в самісіньку гущу битви, надихаючи своїм прикладом воїнів. Бо ж чи могли вони відступити бодай на крок, коли їх вела на бій красуня ватажок? Чи ж відстане від неї справжній воїн, коли попереду мчить на ворога їхня улюблениця? Звичайно, ні, бо тоді його хоробрість не знає меж. Воїни розуміли найменший її порух і погляд, вони ладні були не пошкодувати за неї життя. А якщо когось і охоплював страх перед ворогом, то однісінького її погляду вистачало, аби в боягуза пробудилася мужність. Слава і врода Чінти з усіх усюд збирала до її війська відважних і сміливих воїнів; вони були як ті бджоли, що, забувши про небезпеку і смерть, зліталися до яскравої і запашної квітки.
Пристав до її війська й молодий воїн Ратнасінх. Усі Чінтині воїни будь-якої миті були готові вихопити з піхов меча, щоб захистити, віддати за неї життя, на один її знак кинутися у вогонь чи й навіть небо прихилити до її ніг. Та серед усіх них Ратнасінх був найперший, і Чінта прихильно ставилася до нього. Бо він не хизувався, не чванився, як дехто, що не минав нагоди зайвий раз похвалитися своїми подвигами й так піднестися в очах ватажкині. Вони не стільки виконували свій воїнський обов'язок, скільки прагнули сподобатися їй. А Ратнасінх ніколи не виставляв себе напоказ, поводився скромно, непомітно і не вихвалявся, навіть коли вбивав тигра. Його скромність і лагідність межували з несміливістю. Інші в коханні шукали розваги, а для Ратнасінха то було почуття відданості й самопожертви. Коли інші солодко спали, він мріяв, задивившись на зорі. Коли інші марили, що Чінта неодмінно покохає його, Ратнасінха опосідав чорний розпач. Він не відчував до когось недоброзичливості чи заздрощів. Коли він бачив, як інші соловейками заливаються перед Чінтою, то, дивуючись їхньому красномовству, впадав у ще більший відчай. Іноді його невимовно лютила власна безпорадність. Ну чого Всевишній не дав йому чеснот, які так подобаються жінкам? Чи покохає хтось його коли-небудь? Чи зазнає хто тих душевних мук, яких зазнає зараз він? Такі думки, однак, він ховав у собі, виносити на люди свої почуття було понад його сили.