Поцілунок Елли Фіцджеральд
- Автор: Лишега Олег
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-084-8
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Ще не ніч доки не озвуться дрімлюги. — Коли зійшов у яр вразив перший слабкий відголосок правдивого незахмареного місячного світла на піщаний схил зі сходу тоді як обрій усе ще червонив денним зблиском західний бік — яка грань між отими двома світлами! Місячне сяйво у котрому сторіччі воно падає на землю? Сяйво місяця — було промінням росяного світанку а відблиск дня нагадував мені більш за все ніч. — То були стара і нова династії різко протиставлені — і грань поміж ними котру час не міг ухопити. — Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку.
Піднявшись лівим піщаним схилом — відчув тепліший струмінь повітря на щоці, наче подих вогнища.
Білі стовбури сосон що відбивали слабке світло — стоячи густо одна при одній скинувши спіднє гілля, підказували мені, що сосни то лише високі трави що здіймаються до своїх розкошланих маківок — ну а ми комашня поміж них. Надто вже вони трав’янисті.
Вітряні потоки тримають тепло сонця! Я наштовхуюсь на їхні схованки понад схилами горбів, особливо у полі чи на галявах. Чи не буває так щоб якийсь з цих вагітних подувів пережив навіть роси ночі? — Чи міг би знайти якогось що пам’ятає сонце вчорашнього дня ще й вранці. Чи б могло так статися щоб якийсь подув перебув ніч на верховинці оточеній лісом?
Ропуха належить літу Різні жаби чудово означують пори року — Скрекотуху — квакшу і ропуху — гадаю усіх їх принаймні деколи можна почути разом.
(…)
Ми не проживаємо наші життя вичерпно і повно — не наповнюєм усі наші пори своєю кров’ю — не вдихаємо і не видихаємо на повні груди аж так щоб хвилі кожного пориву натхнення сягали наших найдальших берегів — розмиваючи їх аж до самого піску що стримує нас — і звук прибою вертає до нас назад. Чому б ревові моря не стати на поміч нашому диханню. Щоб дихаючи здіймали вітер у тиху годину. Ми не проживаємо і чверті нашого життя — чому б не довіритися припливу — підняти шлюзи — і запустити усі колеса — казав бо: хто має вуха хай чує. Довіряй своїм відчуттям.
Газети висвітлюють нісенітниці, навіть коли й споріднені з тим що спостережлива людина підбере під час прогулянки одинцем. — так нібито сама публічність вивищує. Чи то вже дожилися що мусимо нагадувати про себе день у день?
У зеленої ропухи теж літній голос.
Ось чую якраз укладається ніч з відголоском може то якогось горобця? Засинає. Гімн вечірній зорі — А згодом у гущавині поквоктування ворушкої якоїсь невидимої пташки десь тут на дереві.
Дрімлюга гуде недремно.
У місячному сяйві ми недобачаємо землі під ногами — але наш денний досвід не дає нам впасти.
Ідучи Габардовою стежкою до озера (по тому як вийшов з лісу у тепліше повітря) побачив миготіння місяця на поверхні — у найближчій підтопленій бухточці снували жуки-плавунці за ними розходились світляні пасмуги. Місяцева перевернута піраміда миготливого сяйва починалася десь з віддалі десяти родів — як і мерехтіння слюдяного піску — І тут вразило мене на глибині у темній воді яскраве пломіння наче сильніше за фосфорентне світло на гребінцях брижів, що спочатку я було сприйняв за світляків чи щось таке — Воно мало вигляд чистого полум’я без диму на півдюжини дюймів виходило з води тремкими вогниками вигинаючись на поверхні — спали на думку вогні Святого Ельма і тому подібне — але коли підійшов до самого озера — оте палахкотіння розрослось і виявилось що то безліч посічених зблисків місяцевого лику, хоч може й виглядали вони яскравішими за самий місяць — проти темної води — далі до збриженої поверхні побачив відбитки місяця, що зіслизали з увігнутої поверхні води наче безліч сліпучих монет висипаних з торби — з нечуваною щедрістю — тремтливе полум’я на поверхні невпинно множились наче ковзали ще декілька дюймів за кожною хвилею перед тим як щезнути — і бачив як все далі і далі вони поволі зливались у загальне сяйво що насправді складалось з міріяд дзеркалець де відбивався лик місяця — з однаковою яскравістю для ока коли вибрати правильне місце. Піраміда чи сніп світла видимі для нас лише поруч з нами — насправді є обрисом тієї площі миготливої поверхні що її охоплює наше око — для міріяд очей вдало розташованих уся поверхня озера буде всуціль миготливою, точніше буде такою коли хвилі перевернуть свої дзеркала так щоб накрилися тими яскравими полум’яними відблисками місячного лику що як міріяди свічок кожне промінилося з хвиль — тобто коли б очей було так багато як кутів утворюваних хвилями — і ці відблиски розпорошені усібіч в повітрі заливають його світлом — Не дивно що вода так глибоко відкривається вночі — навіть глибше часом ніж удень. (Спершу воно здавалось мені якимось дивним холодним світінням.) З різних кутів ці полум’яні язички світились зірочками на вістрях яскравіші за найясніші зорі. То раптом полум’я вирине ближче і в темнішому місці наче якийсь займистий газ на поверхні. Так наче займистий газ пробився аж від самого дна.