Аналітична історія України

“Наш Нікіта Сєргєєвіч” завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.

Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, — часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, — недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного — не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку — княжий Київ; потім Алтин Орду; потім — Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які — тільки подумати, — мавпуватимуть мавпування Москви (!).

Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському “Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй” — 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.

Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.

Був рік 1964 та “вождь” наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстраціі з гаслами — “Хрущов — убивця!”, а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: “Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.”

Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви — жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани ІІІ та IV, виходив “Пєтр пєрвий”, разом із “Єкатєріной второй”, виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…

Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих — скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 — колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший пам’ятник Шевченку у Москві, спорудження якого щосили підганяв сам “наш Н. С.”, аби тільки знову “випередити США”. Влада, як вона сама себе цінує — не повинна бути, насамперед, смішною. От цього у Москві ніколи не розуміли.