Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
В народі Н. С. Хрущов є відомий головне тим, що “разоблачіл культ лічності Сталіна”, але… Тут уже воістину — нема чого було “разоблачать”, бо жодних нових фактів у своїй доповіді на ХХ з’їзді 1956, — він не подав. Все це, ширше та глибше, було давно відоме у світі трудами багатьох людей доброї волі. Згадаємо серед них і українця Бориса Бажанова, і росіянина Федора Раскольнікова, і чечена Абдурахмана Авторханова, і англійця Роберта Конквеста…
Але, це все там, у вільному світі — де завжди все знають першими, а як же тут, вдома? — хіба так уже нічогісінько й не знали? Знову — “ми нє зналі!”? Та, ні. Хто хотів знати — знали. Тому й було це тоді трохи смішно, що все мовилося на закритому засіданні — таємниця полішинеля, та втім… Заслуга Хрущова полягала, тільки й єдино, на тому, що він — так би мовити, скріпив усе це, як же здавна відоме, — своєю печаткою та підписом ґенсека. Та тим і змусив одвічно недовірливий до правди офіційний Захід, — повірити в це.
Що саме його тоді подвигнуло — важко сказати. Чи то звичайне людське розуміння, що далі так жити не можна? Чи простіше, бажання в такий спосіб укріпити власне становище? Адже, за Сталіна він ходив десь у третьому ешелоні влади. А на його уславлених нічних раутах, — слугував мало не за блазня. Однак, він це зробив, а на те була потрібна й певна мужність. Хоч, зазначимо відразу, — великих лаврів на батьківщині це йому не принесло.
Більше від того, деякі сьогоднішні комуністи твердять, що Сталін був справжнім батьком народу, а його «дємкі, (демократи, О. Б.) оболґалі». Тобто, залічують до “дємков” і самого Н. С. Хрущова, ґенсека 1954–1964.
Російський спір є такий самий своєрідний та неповторний, як усе інше російське (“особий путь”, що ви хочете). В ньому не марнують часу збираючи арґументи щодо сутності предмету спору. В ньому всі сили повертають на те, щоб наочно довести всім, що ваш опонент — зла людина. А як така — не може бути правою у будь–чому.
Так само й узявся до справи “наш Нікіта Сєргєєвіч” — до шпику кості російська людина. У своєму спорі з мертвим уже три роки Сталіним, він не критикував політику партії як таку, бодай — у минулому. Він зосередився на особі Сталіна, приписуючи все неґативне йому, ба — погана людина, що ви хочете. Але, й тут був досить обережним, демаскуючи, бачите, “культ лічності Сталіна”. Тобто, явище радше вторинне, а не колективні злочини партії проти людства. Так, він засуджував Сталіна, але не так за терор, як за зловживання терором. При ньому, після ХХ з’їзду, почали реабілітувати жертви масового сталінського терору. Коли він зіткнувся з опозицією у власному оточенні, він не відправив нікого під суд, нікого не знищив, так, що ж це може означати? — що він був мирною, гуманною людиною? — далебі. Був проти терору? — та в жодному разі. Бо ҐУЛАҐ та «псіхушкі», — як існували перед 1956, так благополучно існували й потім, поширюючись з року на рік. Не випадково, що в тому ж 1956 була розчавлена совєцькими танками спромога угорського народу хоч якось пом’якшити брутальну сталінську диктатуру у себе. Як він і був проти терору, то проти терору щодо “своіх”. Бо, чи ж не за Хрущова був убитий найманим убивцею КҐБ 1957 Лев Ребет, а 1959 — Степан Бандера? Та, хіба ж тільки вони? — певно, були й інші злочини, не так помітні; або проґавлені. Обставин ми не знаємо, але якщо й не він сам замислив ці ганебні злочини, то все одно, без його дозволу їх би не сталося; отже, — убивця. Так само Сталін колись наказав убити Троцкого.
Адже це він, “наш Нікіта Сєргєєвіч” — був 1937 столичний секретар ВКП(б), так, хіба ж міг бути він сам непричетний до сталінських репресій? Значить допомагав Сталіну у Великому Полюванні, — скільки сил стачило. Та, так успішно, що 1938 був кинутий на найбільш відповідальний для Москви “участок фронта” — на добивання України. А до того, ще й підвищений 1939 до члена Політбюро. А чи може це не він по війні топив у крові Треті Визвольні Змагання? Отже, як бути справедливими, то місце їм обом на шибениці історії, “нашєму Іосіфу Віссаріоновічу” і “нашєму Нікітє Сєргєєвічу”, — тільки поруч.
Не забудемо, що це він, “наш Нікіта Сєргєєвіч”, — передав політичних “злочинців” на свавілля кримінальників, прилюдно заявивши, що в країні більше немає політичних в’язнів. А до того забезпечив розквіт політичних “псіхушєк”. Дарувати йому все це? — в жодному разі! Отже, у череді політичних злочинців, що 74 роки очолювали Третю російську імперію — і він був не останній; міг би стати перед Міжнародним трибуналом.