Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, — породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, — двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли “лібєрал” Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: “отсєль грозіть ми будєм США…” — та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, — став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, — і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…
Так Бог помилував світ двічі, та — чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут — добре знаємо, — атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.
Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…
Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її — як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: “Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!” Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом “члєни Політбюро”. До цього щасливого дня готувалися роками.
Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, — наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху — зі смертоносним рівнем радіації, — кілька військових частин (разом, — до 40 тисяч людей). Досвід? — та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. Україна, №5, 1993).
Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський ґеноцид був спрямований, насамперед проти українського народу.
Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав од Броварів, що під Києвом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали “зелену вулицю”. Разом із цим підрозділом на південий Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.
Сам атомовий ґеноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:
Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пронулав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: “До бою!” Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними величезна на пів неба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.
За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догорав ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.
Солдатських життів не шкодували, маневрували “до побєдного конца”. І далі: