Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
*
Він був щедрою людиною та дуже любив роздавати обіцянки. Чого він нам тільки не наобіцяв! Про окреме помешкання кожній совєцькій родині — вже написали, а було ж ще й багацько іншого: і безоплатний транспорт, і безоплатне житло… Записали передбачливо все це навіть у проґраму КПСС. Усього цього, звичайно, не було та навряд чи могло бути, але його наступникам довелося все це не один рік виписувати назад. Виникає думка: чи це не з тих пір, бува, позбавлений здорового глузду совєцький обиватель, — став беззастережно вірити обіцянкам? Це з умовного рефлексу давно перетворилося на безумовни; безпомилково голосувати на виборах за того, хто найбільше пообіцяє…
Н. С. Хрущов був реформатором комунізму; до того, він був, правдоподібно, й останнім переконаним комуністом у Кремлі. Бо те, що прийшло по ньому — вже на жодне добре слово не заслуговує. Всі вони вже не “строілі коммунізьм”, а радше робили власний бізнес; навіть уже нічого не обіцяли: так проходить слава світу.
З реформами комунізму — справа була досить тонка, та він і не міг, як переконаний комуніст, осягнути всю її глибину. Справа в тому, що істини, які знає та визнає обиватель — насправді досить рівномірно поділяються на два якісно різних класи: істини та брехні. Обидві вони різні принципово, але нема проблеми їх розділити. Бо істину можливо дискутувати, оспорювати, розвивати та доповнювати. Від усього цього вона лише міцніє, уточнюється та досконалиться. Але таке щось є протипоказане для брехні, тим більше, чим складнішою та розвиненішою вона є.
Чи був марксизм наукою поготів — “наукой наук”? — чи був істиною? — далебі. В жодному разі, бо там, де він був прийнятий останньою істиною, — його не можна було дискутувати, поготів — розвивати. Він звівся там до набору примітивних тверджень, догм. Бо, як стійкість істини підвищується з її розвитком (а значить — ускладненням), то з брехнею справи як раз навпаки: чим вона є розвиненішою та складнішою, — тим більше подає можливостей для спростування. Сталін добре це розумів, та за нього марксизм не змінювався, був догматично застиглим. Хрущов намагався щось там реформувати, та по ньому марксизм, як соціальне учення, прив’язане до певної соціальної системи, — остаточно себе здискредитував. Марно намагався потім щось там направити “наш Міхаіл Сєргєєвіч”…
Втім, при всіх його особистих недоліках, — можна поставити на конто Н. С. Хрущова й принаймні одне добре діло. Бо, здається десь у 1961, роздратований, певно, втечею Б. Сташінського, — він посадив до в’язниці найвидатнішого з каґебістських убивць — ґенерала П. Судоплатова, який і просидів рівно п’ятнадцять років. Справа тут, ясна річ, не в отих роках, — такому замало було би й тисячі п’ятисот, а — в принципі; та, ще й у тому, скільки би цей ґенерал міг убити безвинних людей, гуляючи на волі п’ятнадцять років! Не забудемо, що то саме він прославився в колах кремлівських злочинців убивством 1938 полковника Євґена Коновальця.
4. Сторіччя атому
Десь перед самою серединою ХХ сторіччя воно й розпочалося. Вважається, що це сталося 6.08.1945, коли американський стратеґічний бомбардувальник В-29 20 повітряної армії Сполучених Штатів, названий “Енола Гей” на честь матері його командира, полковника Пола Тіббетса, — скинув на японське місто Хіросіма першу в світі атомову бомбу. Боінґ-29 був на той час найбільшим військовим літаком світу. Як пам’ятаю сам, — десь 30 м завдовжки, біля 9 м висоти та більше 30 м у розмаху крил; до того — ще й броньований знизу, одинадцять членів команди.
Три дні потім атомовий напад було повторено в Нагасакі. Цим, на сьогодні, вичерпується військове застосування атомової зброї.
Бомба була першою у світі, плутонієвою та невеличкою, всього на два десятки кілотонн тротилового еквіваленту. Сьогоднішні стандарти включають бомби й по 10 меґатонн (Китай).
Однак, наслідки були вражаючими та стрясли тодішнім світом. Дві третини міста зникли, як не були, а з ними й десь 80 000 людей. Ще 200 000 сконали потім, уже від наслідків атомового вибуху. Приблизно те саме сталося й у Нагасакі. Капітуляція Японії через кілька днів — стала неминучою.
Світ вступив до атомової ери рівно о 8.15 ранку за місцевим (токійським) часом, коли розчахнулися бомбові люки “Еноли Гей”: почалася епоха атому, але…
Усе розпочалося набагато раніше, листом Альберта Айнштайна до президента Ф. Д. Рузвельта від 2.08.1939, де той остерігав та попереджував президента, звертаючи його увагу на можливість створення атомової зброї у гітлерівській Німеччині. На це його, у свою чергу, намовили угорські фізики еміґранти — Єне Вігнер та Лайош Сілард, земляки Еде Теллера, який стане згодом “батьком водневої бомби”.