Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!
Ґеорґ підводиться.
— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам’ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
— Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, — відразу заявляє він.
— Станемо, — каже Ґеорґ. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
— Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
— У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:
— Це що — шантаж?
Ґеорґ підводиться:
— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
— Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття — щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.
— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, — каже він.
Ґеорґ хитає головою:
— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Весте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Весте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
— Мабуть, до такого не дійде.
— Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
— Значить, у цього негідника вже були гроші, — кажу я.
— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.
На станції на нас чекають Генрих Кроль і Курт Бах.
— Гроші одержали? — питає Генрих.
— Одержали.
— Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.
— Так. Надійні.
— Балу не буде, — заявляє Курт Бах, дитя природи.
Генрих поправляє краватку.
— Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!
— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?
— Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, Що з цього вийде. Цілком логічно.
— Так, Генриху, логічно, — каже Ґеорґ. — А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.
Генрих Кроль ображений. Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Ґеорґове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Верденбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генрих. Однак той сідає поряд.
— Чим скінчиться вся ця історія? — питаю я Ґеорґа.
— Нічим. Не знайдуть нікого винного.
— А Волькенштейн?
— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство робить хтось із правих, це вважають почесним і знаходять багато обставин, які пом’якшують провину. У нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю одержали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?
Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю Я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі, — то чого ж зараз ми так хвилюємось через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Однак, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лиш статистика.
IX
— Склеп! — каже фрау Нібур. — Тільки склеп, на інше я не згодна!
— Гаразд, — відповідаю я, — хай буде склеп.