Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдемо в ліс.
VIII
Село Вюстринген рясно прикрашене прапорами. Ми зібрались тут усі — Ґеорґ і Генрих Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам’ятник полеглим воїнам, куплений у нашій фірмі.
Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну — кожен За своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до інтелекту. Католицькі священики одягаються, як чарівники первісних племен, а католицька служба своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, своїм оформленням — непере-вершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум’яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.
Кожний зробив для своїх покійників усе, що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитись. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики рішуче запротестували. До них приєднався й голова Союзу ветеранів вшни, відставний майор Волькенштеин, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він одразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві було висічено на меморіальній дошці, твердячи, що вони, напевно, загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки умовили. Сільський староста використав весь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у Верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина
було висічено на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він заявив, що смерть є смертю, а солдат солдатом — ось чому братам Леві було відведено два нижніх місця на задній стінці пам’ятника, саме там, де, напевно, задиратимуть лапи собаки.
Волькенштейн одягнений у погану форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може перешкодити? Дивні зміни, які почались одразу після закінчення війни, тривають Далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо. уцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного життя, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, вважалось їм справжнім раєм. Тепер воно знову стало тільки буденним життям — з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, переосмислено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Відчай забуто, горе посвітлішало, і смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, — чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих. Очолюваний Волькенштейном Союз ветеранів, який зараз крокує повз пам’ятник, 1918 року був пацифістським; тепер він уже став чисто націоналістичним. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке було майже в кожного колишнього солдата, Волькенштейн спритно підмінив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам’ять полеглих героїв, бідних обдурених полеглих героїв, які охоче пожили б ще на світі. О, коли б вони могли, ті герої, то змели б Волькенштейна з помосту, де він саме виголошує промову! Однак вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштейнів, які використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами «любов до батьківщини» та «національне почуття». Любов до батьківщини! Для Волькенштейна це означає — знов одягти мундир, одержати чин полковника і знов посилати людей на смерть.
Він гримить з помосту і вже дійшов до внутрішніх негідників, до удару кинджалом у спину, до непереможної німецької армії і до клятви шанувати наших полеглих героїв помститись за них і знову відродити німецьку армію.
Генрих Кроль благоговійно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, котрого теж запрошено, як творця лева із списом у боці, замріяно дивиться на закритий полотном пам’ятник. У Ґеорґа такий вигляд, ніби він ладен життя оддати за одну сигару, я ж у тісному позиченому костюмі жалкую, що не залишився дома. Краще б я зараз спав із Гердою у її кімнаті, повитій виноградом, а оркестріон в «Альтштедтер Гоф» награвав би в цей час сіамський марш.